«На війні загинути не страшно. Гірше - жити з думкою, що не вберіг побратима»

30 November
Odoo • Зображення та текст

Вадим з позивним РАДНИК – командир роти однієї з бригад Сил територіальної оборони ЗСУ. Його відповідальність – бойові завдання на «нулі» і життя понад сотні бійців. Але з таким досвідом ця людина на своєму місці. У минулому – професійний військовий, командир роти спецпризначення Нацгвардії, працівник відділу по боротьбі з контрабандою митниці. 

Пішов у військкомат добровольцем 28 лютого. Основна мотивація – показати 13-річному синові приклад мужності. Ну хто, як не я, людина, яка півжиття віддала армії? Він має знати, яким повинен бути чоловік. І з гордістю говорити про те, що його батько захищає Україну, воював за Лиман, Ямпіль, Торське… 

Чи БОЯВСЯ? Ні. Страшно було потім. В окопі. І не за себе – за людей, які поруч. Самому помирати не страшно. Набагато гірше – вижити і мучитись: як допустив таке, як забрати тіло з поля бою, повідомити батькам. Якось ми 4 дні не могли дістатись до полеглих через шквальний мінометний вогонь. Ворог знав, де наші, чекав, коли ми за ними прийдемо, щоб знову атакувати. Але втрутились вищі сили: хмари, темно, видимість ніяка. Їх спостерігачі не могли взяти нас на приціл, квадрокоптери не літали. Ми пройшли. 

Найбільше ЖАХІТТЯ? Втрата найкращого товариша. ГУРУ. Не пробачу. Ніколи. Ні їм. Ні собі. Це був дуже порядний чоловік. Я донині злюся на ту порядність. Через неї він загинув. Група виїхала на завдання. Він був за водія і міг чекати в машині. Але сам визвався їх підтримати і піти на позицію. Йому був 41 рік. Коли я зустрічав групу, мені  сказали що є два 200-х. Хто? А вони: ГУРУ. Від шоку я онімів. Ми 8 місяців пліч-о-пліч, балакали, жартували. Нещодавно у відпустці пішли на могилу до Михайла. Там його мама була. Я просив у мами пробачення, що не вберіг сина. В мене сльози текли рікою. Всі поруч дивувались, а я ридав.

Odoo • Текст та зображення
Odoo • Зображення та текст

ОБСТРІЛИ. Палять і вдень, і вночі. Якось після прильоту залишилась вирва завглибшки 3 метри. Але ми знали, що завжди треба бути нижче від землі – осколки розлітаються прямо. Тому робили бліндажі або облаштовувались у підвалах будинків. Раз мене ледь не вбило навісною міною. Сиджу біля хатки. Чую за 20 м свист. Не моя, бо свою міну ти ніколи не почуєш. Стрибнув у ямку. А потім знайшов на тому ж місці уламок.

Про ПЕРЕМОГУ. Війна закінчиться. Дух патріотизму в наших людей набагато сильніший, ніж у орків. Ми захищаємо своїх дітей, країну, життєвий устрій, який будували, і не хочемо змінювати. А їм що крок назад – в’язниця, що вперед… У них нема мотивації. Вони бояться, коли ми стріляємо у відповідь. Підходять на 100 м і втікають. Ми не залишаємо позицій. Думаю, в рашці всі зрозуміли, це не 2014 рік. У нас за кожним кутом і деревом сидить воїн. Подивиться в його очі – і вб’є. У мене в роті є чоловік з села біля Львова. Він каже: не буде набоїв – піду їх душити голими руками. Не буде зброї – дайте мені вила. Отакий патріотизм. Слава Україні!