Олег Мрихін – головний державний інспектор Львівської митниці. У 2014 році його мобілізували у прикордонну службу. Пройшов АТО. Повернувся до роботи, якій віддав понад 30 років. Далі знову війна. Бахмут, Сіверськ, Серебрянка, Вовчанськ. Окопи, обстріли і бойові друзі.
Тому сьогодні, 23 травня, у День Героїв України наша історія – з уст одного із них...
На війну зібрався за пару годин
24 лютого 2022 року мені зателефонували з 7-го прикордонного Карпатського загону і сказали, що оперативний резерв першої черги, до якого я належав, зобов’язаний з’явитися за місцем служби. О 12:00 вже був там. Наступного дня призначили на посаду начальника групи інспекторів прикордонної служби і присвоїли звання майстер-сержанта. Зарахували у новий зведений загін «Львів». У Великих Мостах ми проходили злагодження. Видали зброю. Визначили кулеметником відділення, яке готували для розвідки. Я був найстаршим, тому мені одразу дали позивний Дід. Мій начальник – молодий лейтенант, який до війни працював суддею. Тобто, серед нас майже не було професійних військових.
Після короткої підготовки нас відправили на Волинь виконувати бойовий наказ по охороні державного кордону з білоруссю. Копали окопи, будували бліндажі. А через чотири місяці мене перевели у новий підрозділ - зведений загін «Львів-2», який готувався до ведення бойових дій. Для початку відправили під Чорнобиль обороняти Київську область. А через три місяці кинули на Бахмут.
Під Бахмутом, де ми воювали до січня 2023 року, все було по-іншому. Там побачили що таке обстріли і смерть. Я служив у підрозділі логістики і наше основне завдання – забезпечити бойові позиції пальним і гарячою їжею. Шлях туди і назад – під обстрілами. Його називали «дорогою смерті». Але солдат на першій лінії не може бути голодним, тому кожного дня, вдосвіта та ополудні ми возили гарячу кухню і продукти на самий «передок». Забезпечували всім необхідним. Було багато поранених. Госпіталь далеко, а легка контузія навіть не вважалась травмою. Від населених пунктів майже нічого не залишилось. Одні руїни та обстріли. 
В 58 років я став «штурмовиком»
Коли ми повернулися з Бахмута, я потрапив до побратимів, з якими служив ще у 2014-15 роках. Це штурмовий підрозділ - прикордонна комендатура швидкого реагування «Шквал». Тобто, в 58 років я став «штурмовиком». Мене призначили начальником відділення. У підпорядкуванні 12 людей: кулеметники, гранатометники, автоматники, снайпери. І після короткої підготовки у квітні 2023 року нас відправили в Донецьку область - Сіверськ і Серебрянку. Це теж неподалік Бахмута. Обстріли були шалені. Всі будинки розвалені. Жили ми в підвалах покинутих будинків. А воювали в Серебрянському лісі. До війни він вважався об'єктом природно-заповідного фонду. Там широчезні дуби, які не рубали десятками років. Дивишся – як стіна перед очима. Ні бінокль, ні жодний оптичний прилад не допоможе. Ворога можна виявити хіба на слух, коли гілка трісне. Але зараз з того лісу нічого не залишилось. Одні гострі штурпаки, нашпиговані осколками.
Наше завдання тоді було - утримувати ніким не прикриту лінію оборони. Заступали на 4 доби. Чергували в ямках, глибиною на штик лопати, бо окоп не вириєш – там дуже близько підземні води. Над нами постійно висіли ворожі дрони і обстрілювала арта. Адреналіну стільки, що на все життя вистачить.
Кожна позиція мала свою назву – Мальборо, Бонд, Вінстон… Я був на всіх. І це для мене - найкращі часи. Там ти розумієш, що таке справжня чоловіча підтримка, плече побратима, дбайливе ставлення командирів, відчуття безпеки і ризику. Цінуєш не тільки кожну мить життя, але й рідних і тих, хто тобі допомагає з тилу. Відчуваєш, як вони за тебе моляться. Я не розумію, чим живуть військові в тилу. Стояти на передовій – це найпотужніше, що може бути в житті воїна. Я розумів, що від мене багато залежить. Що живу і ризикую не просто так. Хоча гриміло 24 години поспіль. Літом навіть пташок не було чути. А ти чатуєш на СП з надією вижити. 
Але найризикованішим було вийти з лісу: 5 км пішки до переправи на човнах через Сіверський Донець. У небі – «пташки» зі скидами. На землі – міни і розтяжки. Ця дорога забирала найбільше життів… більше, ніж у Бахмуті. 
Коли згоріла наша хата - вціліли лиш натільний хрест і жетон
Після позицій ми мали 2 доби відпочинку. Поселитись в одній із порожніх хатин, яку місцеві порадили. Ну хоч помитися, попрати, виспатись не сидячки, речі залишити… Але тішились не довго. Одного ранку пішли на позиції і тут чую по рації: у вашу хату влупив снаряд. Прямо в дах, будинок згорів. Я лишився «голий-босий». Відразу звернувся до своїх колег із Львівської митниці і мені надіслали цілий мішок новенького. А найбільше прикро за нашого побратима – викладача коледжу. Його учні зібрали гроші і прислали 5 спальних мішків. Новесеньких. І всі спопеліли.
А знаєте, я перед виходом на позиції прийняв душ і повісив на цвяшок в сараї хрестик натільний, військовий жетон і забув про них. Сарай згорів, уціліли тільки мої «обереги», донині їх не знімаю.
Після Сіверська був переведений у перший Донецький прикордонний загін, який відправили у Вовчанський район Харківської області. Комендатура швидкого реагування вогневої підтримки. З піхоти я попав в артилерію – на мінометну заставу. 
Мене призначили начальником групи зв’язку - відповідав за зв'язок між штабом і хлопцями на передовій. Штаб - у 3 км від кордону з росією. І тут у травні 2024 почався ворожий наступ на Вовчанськ. Наші підрозділи пережили жорстокі бої.
Свою службу до квітня 2025 року завершував там, де починав, - у 7-му прикордонному Карпатському загоні. Був звільнений у відставку за віком, на другий день після «днюхи». Але ще раз запевняю кожного: справжнє життя військового – тільки на фронті, біля бойових побратимів.