Міхов Анатолій Вікторович

Анатолій Міхов, головний державний інспектор відділу митного оформлення № 2 митного поста «Кучурган» Одеської митниці, загинув 10 березня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новомихайлівка на Донеччині.

Йому було 47 років. Половину свого життя - 23 роки - він присвятив митній службі. Працював на інспекторських посадах у відділах митного оформлення в Роздільнянській, Котовській, Кучурганській, Дністровській та Одеській митницях.

Колеги поважали Анатолія за професіоналізм, людяність, готовність завжди прийти на допомогу та позитив. 

З перших днів повномасштабного вторгнення він без вагань став до лав захисників. Спочатку ніс службу у Роздільнянському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, а згодом був направлений на Донецький напрямок. Там він служив радіотелефоністом піхотного взводу.

«Радіотелефоніст в піхоті - це той, через кого військовий підрозділ тримає зв’язок із боєм. Той, про кого кажуть: без нього все сліпне і німіє. Анатолій не просто передавав команди - він тримав живу нитку управління між командиром, позиціями і штабом, коли навколо все вибухало і глушилося. Він був справжнім радіотелефоністом: навіть у критичні моменти не губив канал, тримав зв’язок до останнього, - розповідають побратими. - Сучасний бій - це постійна боротьба не лише з ворогом, а й із тишею в ефірі: РЕБи, перешкоди, обриви зв’язку та короткі секунди, коли треба встигнути передати головне. Він працював у цій постійній напрузі спокійно, без паніки, чітко та дуже відповідально. Його називали «надійним тилом взводу на передовій». На нього завжди можна було покластися і в ефірі, і в бою».

 

Анатолій за першою освітою був зооінженером. Любив працювати руками, доглядати господарство, бачити результат своєї праці. У ньому було щось дуже просте й водночас рідкісне - природна прив’язаність до землі, до праці, до дому.

«Йому б землю обробляти, щось вирощувати, ремонтувати - він у цьому був неперевершений», - згадують колеги. Він не любив конфліктів, не підвищував голосу, завжди намагався знайти виважене рішення. «Анатолій був миротворцем по життю. Він ніколи не конфліктував, просто не вмів сваритися. Завжди знаходив слова підтримки. Був із тих, хто мовчки підставляє плече, без зайвих розмов - просто поруч, коли потрібно», - кажуть про нього». Побратими додають: «Щирий, небайдужий і надійний. З ним було спокійно навіть там, де спокою не буває».

Втім, коли розпочалася війна, він взяв до рук зброю, щоб захищати свою землю і свою родину. Цей перехід від мирного життя до фронту не був для нього внутрішньо простим, але був чесним. Він не ухилявся, не відступав, не шукав виправдань. Загалом все його життя - це шлях людини, яка будувала, працювала, виховувала, допомагала. І яка пішла до лав ЗСУ тоді, коли це стало необхідним.

Він був надійною опорою сім’ї: рано став батьком, згодом - дідусем для двійнят. Для нього це було джерелом спокою і сенсу. «Він жив родиною. Усе, що робив, - для дому», - говорять рідні. 

Його дружина Інна зі смутком розповідає, що чоловік мав за кілька днів повернутися додому: «Хоч як важко йому там було, завжди говорив, що все гаразд, підбадьорював нас. З такою радістю повідомив, що вже підписаний наказ на його відпустку з подальшою демобілізацією. «Ще одне завдання - і я приїду», - сказав він у телефонній розмові». 

Воно стало останнім. Його життя обірвав постріл снайпера під час виконання бойового завдання.

Анатолій дуже болісно сприймав те, що бачив довкола: понівечену вирвами від вибухів землю, поля, «засіяні» «Градами» та уламками дронів. Він дуже тішився думкою про демобілізацію саме навесні. Радів, що повернеться мирного життя саме тоді, коли земля прокидається, щоб встигнути посіяти зерно, обрізати виноград і дерева, посадити квіти біля дому. У цих простих планах було все його життя: дім, праця і відчуття, що земля має бути квітучою, доглянутою і мирною.

Всього кілька грамів свинцю перекреслили всі його мрії.

Земні дороги Анатолія Міхова завершилися на Донеччині - у зруйнованому вщент селі Новомихайлівка на зраненій війною землі. 

Але його справжній слід назавжди залишився на рідній Роздільнянщині, яку він так любив: у посаджених деревах, у доглянутих полях, у домі, який тримався на його плечах, у родині, для якої він був і опорою, і цілим всесвітом. У пам’яті містян і колег, які згадують його як добру і порядну людину, про яку не говорять багато за життя, але кого дуже відчувають після втрати.

Він був уособленням мирної людини, для якої опорою була родина, земля і робота. Він не народився воїном. Він ним став, поповнивши когорту тих, хто віддав життя за Україну. 

Війна змінила його життя так само, як і мільйони інших - різко, без права на паузу чи вибір. Але навіть у її жорстких умовах він залишався собою: уважним до людей, зібраним, внутрішньо спокійним. Там, де інколи було просто пекло, він тримав просту людську опору - порядність і обов’язок. І, можливо, саме це дозволяло йому вистояти до останнього. Бо такі люди не шукають героїзму - вони просто роблять те, що вважають правильним, навіть коли це коштує життя. Він не говорив гучних слів про війну. Просто робив те, що мусив, і залишався людиною навіть там, де це найважче. На війні особливо видно, ким є люди насправді: без прикрас, без ролей. І Анатолій був із тих, хто тримається стриманно, але твердо - до кінця

Ім’я Анатолія Міхова залишиться в пам’яті як ім’я людини, яка жила просто, чесно і відповідально. І гідно пішла у вічність.