Чому виникає митна служба?

Витоки митної справи України корінням ідуть у стародавні часи. Більше двох з половиною тисяч років тому митні відносини виникли на перетині приватної ініціативи підприємливих купців-мандрівників із фіскальними інтересами міста-держави, яке прагнуло поласувати частиною чужих прибутків. За це міська громада взяла на себе облаштування логістичної інфраструктури портів, у межах яких, власне, і були організовані перші митниці.

Де і коли виникає митна служба в Україні?

Від VII до V століття перед Різдвом Христовим на півдні України виникли давньогрецькі (еллінські) міста-держави (поліси). Найбільші поліси – Тіра в гирлі Дністра, Ольвія Понтійська на березі Дніпро-Бузького лиману, Херсонес Таврійський на Гераклейському півострові Південно-Західного Криму, Феодосія і Пантікапей у Східному Криму, Гермонасса і Фанагорія на Таманському півострові – проіснували понад тисячу років, а деякі (приміром, Пантікапей / Керч)  у зміненому вигляді безперервно існують донині.

Чому митні збори були важливі для стародавніх міст-держав?

Поліси були самоврядними громадами, в яких верховна влада належала народу, урядовці і судді обиралися на зборах повноправних чоловіків, а перелік і розміри податків і зборів затверджувалися громадянами. Митні і торговельні збори були одними із найважливіших джерел державних доходів, оскільки поліси уникали прямого оподаткування своїх громадян.

Які були різновиди митно-податкових зборів?

Існували різні види мита: плата за користування інфраструктурою порту, що стягувалася навіть з транзитних вантажів (елліменіон, порторія), та експортно-імпортні мита, якими обкладалися різні види та обсяги товарів (наприклад, тридцяте – 3,33 % вартості при вивезенні з Боспору пшениці). За право торгівлі в місті стягувалося торговельне мито, також оподатковувалася кожна значна угода купівлі-продажу, що засвідчувалася у ринкового інспектора (агоранома).

Ким були стародавні митники?

Контроль за митними оборудками та торговельними операціями належав виборним на рік магістратам (наприклад, агораномам, колегії Дев’яти і Семи в Ольвії). Митною справою у боспорських портах завідували елліменісти, які, між іншим, вели в спеціальних списках (апографай) митну статистику. Митно-податковим та загалом фінансовим пост-аудитом у полісах займалися діойкети, яких обирали на п’ять років. У монархічному Боспорі фіскальними питаннями займалася колегія економів, підпорядкована високому сановникові – начальникові звітів. Утім, власне державної митної служби не існувало, оскільки стягування податків і зборів, у тому числі й митних, за жеребом або на аукціонах передавалося приватним об’єднанням жадібних ділків – колегіям відкупників телонів, що добре нам відомі за Святим Письмом, як митарі. Найвідомішим з останніх став Левій Матфей, син Алфея, який після слів Ісуса залишив свою справу і пішов за Учителем (Лк.5:27–29; Мф.9;9).

Що почитати детальніше?

Більше дізнатися про історію митно-податкових відносин в Україні і світі можна завдяки плідній багаторічній праці викладачів і співробітників Університету митної справи та фінансів. Уже понад п’ятнадцять років у цьому престижному виші Дніпра під керівництвом доктора історичних наук, доктора наук з державного управління, професора, заслуженого діяча науки і техніки України Ченцова В. В. працює наукова школа дослідників історії митної справи та зовнішньоекономічних відносин, щороку в останні четвер і п’ятницю жовтня проводиться міжнародна наукова конференція «Історія торгівлі, податків та мита» та видається однойменні збірка тез та профільний історичний журнал. Історією митних відносин античної доби займається д.і.н., проф. Колесников Костянтин Миколайович. З результатами досліджень цієї наукової школи Ви зможете ознайомитися в першому наближені на сторінках навчального посібника, рекомендованого Міністерством освіти і науки України. Друге видання цієї книги вийшло одним із перших у фірмовій серії «Митна політика». Отже, з цієї теми Вас зацікавлять сторінки з 10-ї до 21-ї цього посібника.

Захопливого читання, шановні колеги!

Історія митної діяльності: Україна в міжнародних митно-торговельних мережах / К. М. Колесников, Д. В.Архірейський, О. О. Дячок, О. В. Морозов та ін. ; за ред.  Л. В. Деркача і В. В. Ченцова ; 2-ге вид. зі змін. і допов. Дніпро : УМСФ, 2019. 282 с. (Серія «Митна політика»).

§ 1. ЕЛЛІНСЬКИЙ ЧАС (VII–II ст. до н. е.)

Давньогрецька колонізація Північного Причорномор’я: географія і хронологія. Від кінця кам’яного віку, коли зв’язки між окремими люд-ськими колективами посилилися, в долі земель теперішньої України ви-явилася одна дуже важлива особливість, що в історико-географічному сенсі має значення й досі. Широка господарська й культурно-історична зона, до якої входять українські терени, ніколи не була самодостатня й ізольована. Її характерною рисою як і раніше залишається відсутність природних бар’єрів. 95 % території – це рівнина з кількома повновод-ними ріками (Дніпро, Дністер, Південний Буг, Десна, Сіверський До-нець, Дон, Кубань тощо), які виявились не стільки розмежувальними ко-рдонами, скільки засобами зв’язку – транспортними й торговельними артеріями. Крім поліських боліт, українські терени, відкриті зі сходу і заходу, мають лише один чіткий географічний кордон: Південь різко обмежується узбережжям Чорного та Азовського морів. Але саме Пів-день із VII–VI ст. до н. е. перетворився з непереборної межі на гостинні ворота, розкривши перед країною принципово нові зв’язки, втягнувши Північне Причорномор’я в молоду й динамічну середземноморську ци-вілізацію. Її будівничими тоді стали елліни (стародавні греки), і наступ-ністю з нею пишається сучасна Європа. 

Із посиленням майнової та соціальної диференціації місцевого насе-лення Скіфії та Сарматії встановлюються торговельні контакти та помі-чається їх певна переорієнтація. У порівнянні з традиційними річковими чи суходільними маршрутами, відомими ще попередникам кіммерійців, які мали сталі контакти з розвинутими культурами Балкан на Південно-му Заході та стародавніми цивілізаціями Кавказу і Близького Сходу на південному сході, напрямок і характер зв’язків, що формувалися після VII–VI ст. до н. е., були багато в чому новаторськими для населення ук-раїнських теренів. Це зв’язки з еллінським світом, однією зі складових яких була торгівля. Торгівля, по-перше, транзитна, в якій місцеві скіфо-сарматські, гето-фракійські та синдо-меотські племена могли брати уч-асть або як безпосередні контрагенти, або як посередники, або як підле-глі експлуатовані учас-

ники. По-друге, це морська торгівля, предмети якої переважно завози-лися або вивозилися через нові порти з-за моря. 

Розгортанню цієї торгівлі сприяло заснування на узбережжі Чорно-го моря давньогрецьких апойкій (колоній, поселень), які згодом перет-ворились на повноцінні поліси (міста-держави), юридично і фактично незалежні від своїх метрополій (міст-матерів). Першою північнопричор-номорською колонією стала Борисфеніда, заснована в VII ст. до н. е. на півострові (зараз острові) Березань, у Дніпровсько-Бузькому лимані. Наступного, VI ст., як гриби після дощу, виникає абсолютна більшість інших колоній: Ніконій (біля сучасного с. Роксолани) і Тіра (від грець-кої назви Дністра – Тірас) у районі Дністровського лиману; на основі Борисфеніді формується Ольвія (у перекладі “Щаслива”) в районі сучас-ного с. Парутине, Миколаївської області; Керкінітида (сучасна Євпато-рія) та Калос-Лімен (у перекладі “Прекрасна гавань”, сучасне смт Чорноморське) у Західному Криму; Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Німфей у Східному Криму; Фанагорія, Гермонасса (сучасна ст. Таманська Краснодарського краю РФ) та Синдська гавань (Горгіпія, сучасна Анапа) на східному березі Керченської протоки і далі на пів-день. У V ст. до н. е. відбувається реколонізація Херсонеса Таврійського (у перекладі “Півострів Таврів”, у межах сучасного Севастополя).

Метрополією більшості грецьких поселень півдня сучасної України було малоазійське місто Мілет. Цей поліс, згідно з Плінієм Старшим, заснував понад 90 колоній. Окрім мілетян, у колонізації брали участь теосці, родосці, делосці, еолійці. Еллінське населення заснованих ними міст належало до греків-іонійців. Лише одна північночорноморська ко-лонія – Херсонес – була заснована греками-дорійцями, вихідцями з пів-денночорноморського міста Гераклеї Понтійської, мешканці якої по-ходили з Мегар. 

Причини Великої грецької колонізації пояснюють збігом низки причин демографічного, економічного, соціально-політичного та між-народного характеру. Важливість цих причин по-різному оцінювалася в трьох основних теоріях колонізації: “аграрній” (Ю. Белох, П. Гіро), “то-рговельній” (Е. Мейєр) і “сировинній” (Кноссе). Останнім часом фахівці все частіше відмовляються визнавати, що в заснуванні колоній відграва-ли велику роль будь-які зовнішні щодо інтересів самих колоністів фак-тори. Тобто визнається, що переселенці, залишаючи батьківщину, не прагнули цим задовільнити інтереси своєї метрополії. В. Д. Кузнецов за-значає, що грецькі апойкії (виселки) на північному узбережжі Чорного моря були виведені, щоб розв’язати за допомогою виселення частини (іноді навіть усіх) жителів соціально-економічні й політичні проблеми в середовищі самих громадян. 

В історії античних держав цього великого регіону виділяють два основних періоди: 

а) VIІ–ІI ст. до н. е. – час самостійного життя на базі еллінських тра-дицій і більш-менш мирного співіснування зі скіфськими племенами; 

б) I ст. до н. е. – VI ст. н. е. – період підпорядкування спочатку Пон-тійському царству Мітрідата VI Євпатора, потім Римській державі, час руйнівних набігів гетів, готів, гунів та значного посилення “варвариза-ції” культури і побуту. 

Поряд з даною періодизацією науковці пропонують дещо іншу, яка враховує не лише внутрішні закономірності розвитку Північного При-чорномор’я, а також тісний зв’язок античних центрів на півдні України з античним світом у цілому. Його розвиток можна поділити на п’ять пері-одів:

а) середина VII–VI ст. до н. е. – архаїчний;

б) VI–IV ст. до н. е. – класичний;

в) остання третина IV – середина І ст. до н. е. – елліністичний;

г) середина І ст. до н. е. – третя чверть ІІІ ст. н. е. – римський;

д) кінець ІІІ – перша чверть VI ст. н. е. – пізньоантичний.

Основні тенденції розвитку митних відносин у давньогрецьких ко-лоніях Північного Причорномор’я архаїчної, класичної та елліністичної доби (VII–I ст. до н. е.) розглядаються в першому параграфі цього роз-ділу. Другий параграф присвячено їх подальшій еволюції протягом римського та піз-

ньоантичного періодів (І ст. до н. е. – перша чверть VI ст. н. е.)

Особливості чорноморської торгівлі в періоди архаїки, класики та еллінізму. Давньогрецькі полісні держави завжди прагнули до за-мкненості і самозабезпечення –давнього ідеалу автаркії. Втім, не-від’ємною частиною їх економіки була торгівля, потрібна для забезпе-чення громади товарами, життєво необхідними (як з фізичного, так і ду-ховного погляду), виробництво яких на місці налагодити неможливо. Тому торгівля займала другорядне місце в економіці архаїчних сус-пільств Греції, адже купували лише те, що виробляти на місці об’єктивно не могли. Торгівля існувала поряд з іншими формами обмі-ну та забезпечення товарами: дарами, конфіскаціями іноземних ванта-жів, військовою здобиччю, стягуванням натуральних податей від залеж-них земель і народів тощо. З доби класики ситуація дещо змінюється, в античній економіці торгівля посідає все більш і більш значуще місце. Однак протягом усієї своєї історії антична цивілізація залишалася агра-рною: натуральні форми ведення господарства завжди переважали над товарними (це характерно для всіх традиційних суспільств), і тільки в епохи економічного розквіту та піднесення окремі галузі виробництва, переважно ремесла і промисли, орієнтувалися на ринок. У виробництві сільгосппродукції лише одна – дві агрокультури були розраховані на продаж. Для Аттики це оливки, точніше олія; для Хіосу, Фасосу, Егіни – виноград, точніше вино; для Боспору – пшениця. У цілому ж господарс-тво залишалось полікультурним, і все необхідне для життя господаря і його родини вироблялося переважно на місці. 

Зовнішня торгівля провадилася, як правило, морськими шляхами. Чор-

не море греки називали Понтом, тобто просто Морем. Азовське море йменувалося Меотидою. Основні торгові шляхи визначалися природни-ми чинниками: напрямком течій, часом і терміном навігації, погодними умовами. Греки знали головним чином каботажне плавання вздовж бе-рега. Від чорноморських проток у Понт ішло два основних шляхи: вздовж західного берега до Ольвії і далі до Криму; вздовж південного та східного берегів до Боспору Кіммерійського. Наприкінці V ст. до н. е. грецькі моряки, опанувавши місцеву розу вітрів, відкрили найкоротший шлях від проток Боспору Фракійського до Криму безпосередньо через Чорне море – від мису Карамбій у Пафлагонії до мису Кріуметопон (Баранячий Лоб) у Таврії (сучасні Керемпе в Туреччині та Сарич – най-південніший мис Криму). Окремий морський шлях ішов Меотидою від Боспору Кіммерійського до Танаїсу (Дону). 

Переважання водних маршрутів пов’язують як із нерозвиненістю інфраструктури сухопутних шляхів, так і з відносною дешевизною ко-рабельного транспорту. Наприклад, вартість транспорту з пшеницею, доставленою сухопутним шляхом на відстань 17 миль (від району Ман-гупа до Херсонеса), становила 6,8–13 % вартості пшениці, тоді як доста-вка подібного вантажу морським шляхом через усе Чорне море від Криму до Синопи піднімала вартість зерна, що перевозиться, лише на 2,3 %, тобто транспортні витрати виявлялися в три або навіть шість ра-зів меншими (!), хоча судно долало відстань у 10 разів більшу. 

Річкові шляхи були основними комунікаціями у греко-варварській тор-

гівлі. Археологічні знахідки доводять, що кожна більш-менш значуща ріка чорноморського та азовського басейнів мала велике значення. 

Доставку товарів намагалися проводити через дружні місця, безпе-чні від піратів. На всіх шляхах важливе значення мали спеціально засно-вані поселення – грецькі, варварські чи змішані. Такі місця, спеціально обладнані греками для ведення далекої оптової торгівлі й розташовані переважно на березі моря, носили назву емпоріїв (дослівно – “ринок”). Там надавалися портові, митні та складські пільги, як, наприклад, в окремому торговельному містечку в гирлі Дону – Єлизаветівському го-родищі. Дуже швид-

ко функції емпоріїв виходили за межі первинних завдань. Приміром, по-се-

лення на острові Березань (тоді – півострові), згодом колонія Борисфе-ніда, включена до пізнішої Ольвійської держави, набуло важливого стратегіч-

ного значення, дбаючи про безпеку на островах, півостровах, мисах під час проходження суден. Воно стало своєрідним транзитним пунктом, від якого найближчими сухопутними і водними шляхами можна було зв’язатися з найвіддаленішими лісостеповими районами Скіфії, заселе-ними осілими землеробськими племенами. Таку функцію виконували всі подібні поселення. Скажімо, на півдні сучасної Франції існувало давньо-грецьке місто під назвою Емпоріон, яке не тільки забезпечувало морську комунікацію в трикутнику Іспанія–Галлія–Італія, але й підтримувало мі-цні економічні контакти з галльськими та лігурійськими племенами.

Оскільки торгівля здійснювалася переважно морем, острівні та прибережні поліси більш утягувалися в неї, ніж розташовані в глибині материка. Уже з VI ст. до н. е. налагоджуються тісні торговельні контак-ти північночорноморських колоній з власними метрополіями – іонійсь-кими центрами Малої Азії, а також з островами Егейського моря – Мі-летом, Клазоменами, Хіосом, Самосом, Теосом, Родосом, Лесбосом, за посередництвом яких підтримувалися зв’язки навіть з Навкратісом (Єгипет). З другої половини цього століття свою зацікавленість у торгів-лі з північнопонтійським регіоном починають виявляти Афіни, а разом із ними Коринф, Егіна тощо. Після греко-персидських війн провідні пози-ції в понтійській торгівлі протягом V – останньої чверті IV ст. до н. е. перейшли саме до Афін. Контролюючи чорноморські протоки, афіняни отримали можливість регулювати понтійський експорт та імпорт. Особ-ливих масштабів набула торгівля Афін, що періодично 

страждали від нестачі хліба, з Боспором. Навіть анексія Боспором Нім-фею, 

який імовірно входив до Афінської архе (морської держави), була не-спро-

можна погіршити афіно-боспорські стосунки. 

Починаючи з кінця V ст. до н. е. на північночорноморських ринках посилюються позиції південночорноморських центрів, насамперед Си-нопи, Гераклеї, Амісу, Амастрії та ін. З VI ст. до н. е. налагоджуються торговельні контакти з Колхідою (сучасна Грузія), із західно- (Істрія, Каллатія) та східночорноморськими (Фасіс) полісами, а також між са-мими містами регіону. У IV–І ст. до н. е. серед торгових партнерів півні-чнопонтійських колоній бачимо провідні центри Егеїди – Родос, Парос, Фасос, Кос, Ікос, Кнід, Делос; Малої Азії та Східного Середземномор’я – Синопу, Гераклею, Пергам, Александрію Єгипетську. 

Після І ст. н. е. північночорноморський ринок органічно включаєть-ся в економічну систему Римської імперії, чия політична орбіта охопила грецькі держави регіону. Понтійські колонії в цей час активно торгують з економічними центрами Сирії, Єгипту, Малої Азії, західноримськими провінціями.

Торгувати хлібом – стратегічним товаром Стародавньої Греції – намагалися всі великі держави Надчорномор’я. Гориста і небагата хлібом антична Еллада знала всього трьох великих постачальників, які сформувалися на периферії грецького світу в результаті колонізації. Це землеробські зони Сицилії, особливо Сіракуз, Північного Причорномор’я, особливо Боспору, та Єгипту з Кіренаїкою, що висунулися як експортери з V ст. до н. е. Усіх їх об’єднує автократична форма правління, що стало вирі-шальним фактором для концентрації в одних руках великих матеріаль-них цінностей. Сицилія забезпечувала зерном Пелопоннеський півострів, де в усіх областях, крім Лаконіки й Мессенії, його не вистачало, а Півні-чне Причорномор’я – поліси, розташовані в Егеїді, перш за все Афіни. У римські часи на середземноморських ринках з’являється іберійське та галльське зерно. 

Після греко-перських війн Аттика потрапляє в залежність від імпор-ту хліба. Привертає увагу той факт, що в Афіни ввозили не ячмінь, кот-рий був широко розповсюджений у материковій Греції, а високоякісну пшеницю, що розглядалася як делікатес. Інакше кажучи, йдеться не про брак хліба взагалі, а про намагання наповнити ємний аттичний ринок різно-рідними високоякісними продовольчими товарами і диверсифікувати джерела постачання. Останнім прагненням пояснюється, між іншим, афінська військово-морська експедиція на Сицилію, що завершилася во-єнною катастрофою під Сіракузами (415–413 рр. до н. е.). У деякі роки Афіни імпортували по 190 кораблів із зерном загальною вартістю 479 талантів з розрахунку по 5 драхм за медимн.

Хлібної торгівлі між Понтом і Середземномор’ям у VII–VI ст. до н. е. практично не було через відсутність можливостей вирощувати то-варний хліб для його регулярного продажу. У V ст. до н. е. така торгів-ля починається, про що свідчить Геродот. Точно не відомі ані її обсяг, ані місце, з якого до Егіни та Пелопоннесу вивозилося збіжжя. Можна припустити, що найбільших експортних потужностей за рахунок власної хори і ресурсів прикубанських племен не раніше V ст. до н. е. досягнув Боспор, архонти якого в багатьох полісах Еллади вважалися тиранами. Ці автократичні правителі спромоглися зосередити в руках правлячої верхівки понаднормативні матеріальні цінності, отримані від експлуата-ції підвладної території. 

Ольвії широку хлібну торгівлю вдавалося проводити лише в IV ст. до н. е., а в періоди запустіння хори вона вимушена була сама споради-чно купувати землеробську продукцію у скіфського населення нижньод-ніпровських міст. Хлібна торгівля Херсонесу також хронологічно обме-жена. Адже тільки в IV–III ст. до н. е. йому вдавалося залучати, крім об-межених можливостей власної хори на Гераклейському півострові, та-кож потужності північно-західної Тавриди, включеної тоді до Херсонеської держави. Однак ресурси залишалися вкрай обмеженими, що змусило ввести державну монополію на хліботоргівлю. 

Таким чином, у добу пізньої класики і раннього еллінізму джере-лом хлібних поставок став Боспор, а основним напрямком експортно-імпортних операцій – Афіни. Недаремно саме про них збереглися найґрунтовніші дані. 

З промови Демосфена проти Лептина відомо, що за боспорського царя Левкона І з Пантікапею до Аттики щороку надходило близько 400 тис. медимнів (16 380 т) зерна. Страбон повідомляє, що цим боспорським володарем вивезено з Феодосії до Афін 2100 тис. медимнів (86 000 т) хліба, що було, імовірно, не одноразовою акцією, а розтягнулося на всі останні роки правління цього монарха. Також не слід забувати, що Афі-ни хоча й найбільший, однак не єдиний торговельний партнер Боспорської держави. 

Суттєвими митними привілеями Боспор наділив свого часу Мітілену на о. Лесбос. 

Визначаючи експортний потенціал Боспору, слід усвідомлювати що йому належало відразу декілька обладнаних гаваней. Крім двох широко відомих великих портів – Пантікапею і Феодосії, що неодноразово зга-дувалися сучасниками, існували інші добре зорганізовані емпорії, через які експорт також надходив за кордон. Це Німфей і Синдська Гавань (Горгіпія). Усі ці поліси, крім столиці – Пантікапею, були завойовані бо-спорськими царями з V до IV ст. до н. е.

За свідченнями Арістотеля, Демосфена, Страбона, Вергілія, наступ-ним після хліба предметом експорту держав Північного Понту була ри-ба. Як делікатес риба (точніше, рибні консерви, засоли і соуси) експор-тується тільки з V ст. до н. е. На першому місці тунцеві (зокрема, пела-міда чи сардина), далі йшли осетрові – стерлядь, севрюга, білуга, серед інших риб – скумбрія, кефаль, оселедець, високо цінувалася султанка. Геродот зазначає, що в гирлі Борисфену ловляться “великі риби без хребтів і колючих кісток”. Страбон повідомляє про зимову ловлю в Ке-рченській протоці осетрів розмірами майже з дельфіна за допомогою остроги. Грубо засолена понтійська риба загалом поступалася якістю іберійській чи сардинській, тому правила за масовий дешевий продукт рабів, народу і солдат. 

Після появи на Дунаї та Понті римських гарнізонів збільшується ловля й експорт дешевих сортів, зокрема анчоусів. За римлян елітні сор-ти риби піднялися в ціні і становили привілей забезпечених класів. При-міром, у публічній промові Катон нападав на тих римлян, які, вводячи у себе чужоземну розкіш, купували амфору понтійської риби за 300 дра-хм. 

Рибний промисел забезпечував непогані доходи. Так, виручка Херсонесу від продажу риби і рибних соусів була в кілька разів біль-шою, ніж від експорту солі (190–280 тис. срібних денаріїв за монетною реформою 286 р.), відповідно вищим був і прибуток. А однією з причин заснування Танаїського емпорію в ІІІ ст. до н. е. називають бажання бо-спорян і надалі отримувати стабільні прибутки від рибної торгівлі на фоні загибелі в гирлі Дону Єлизаветівського городища та поступової втрати Боспором контролю над великими хлібними ресурсами прикуба-нських племен.

Певну роль відігравала й работоргівля. Захоплені в ході сутичок з варварами або ж куплені у тих самих варварів раби не знаходили масо-вого застосування в господарстві північночорноморських полісів, тому з вигодою перепродавалися. Ціни на рабів на середземноморських ринках дуже коливалися залежно від статі, віку, професії, фізичного стану – від декількох десятків до багатьох сотень драхм. 

Отже, товарна номенклатура в торгівлі колоній Північного Причо-рномор’я з економічними центрами Еллади відзначалася різноманітніс-тю. Перш за все ввозилися необхідні в повсякденному житті речі, виро-бити які на місці було неможливо. Слід зазначити, що економічна спеці-алізація мала переважно не галузевий, а регіональний характер. Згодом усе більшу увагу стали привертали предмети розкоші, що не лише ви-користовувалися на місці, але й вигідно перепродавалися варварській знаті. Серед товарів, що вивозилися, переважали продукти скотарства, рибальства і землеробства. Так, якщо широкий рибний експорт забезпе-чувався всіма великими північночорноморськими центрами, то експорт хліба на широку ногу спромігся поставити лише Боспор. Крім суто еко-номічних причин, цьому сприяла його автократична форма правління. Архонти-басилевси зуміли зосередити у своїх руках понаднормативні ресурси: земельні резерви власної хори, сільськогосподарські потужнос-ті підвладних прикубанських племен, митний і фіскальний потенціал усі-єї держави. Закупівля понтійського хліба відігравала важливу роль в економіці багатьох полісів Еллади, перш за все Афін. Тому закономірно, що з тогочасних письмових джерел саме про хлібну торгівлю ми отри-муємо найбільше інформації. Вона стосується обсягів торгівлі, розмірів митних платежів і тарифів, організації митної служби й змісту митної політики Боспору. Різке скорочення зернового експортного потенціалу Боспору з ІІІ–ІІ ст. до н. е. (свої значні втрати від цього правителі нама-галися покрити за рахунок збільшення вивезення риби, а також розши-рення работоргівлі) призводить до згасання зацікавленості тогочасних грецьких письменників до боспорської історії.

На кожній стадії руху товарів їх номенклатура, обсяги, ціна та як-ість фіксувалися урядовцями, завданням яких була не стільки статисти-ка, скільки фіск – стягування торгового мита, митних зборів, портових, складських чи дорожніх платежів. Не пізніше класичної доби поруч із полісними магістратами з’являються приватні відкупники та навіть їх компанії, які викупляють у держави права на стягування тих чи інших податків і зборів.

До епохи класики в Греції не сформувалося професійного прошар-ку торговців, а епізодична заморська торгівля здійснювалася принагідно різними мандрівниками (емпорами), щоб окупити власну подорож. З класичної доби з’являються фахові торговці – крупні закордонні купці (їх теж називали емпорами), посередники-перекупники – полігкапели та дрібні гендлярі – капели. Емпори самі виступали як власники транспортних засобів або фрахтували кораблі у навклерів (судновласників). Великий торго-вець тримав у ключових пунктах, з якими вів справи, відповідальних осіб (рабів, вільновідпущеників чи вільних – членів родини або компа-ньйонів), які слідкували за боржниками, зустрічали чи виряджали тор-говців з товаром, вивчали і вираховували ринкову кон’юнктуру. Вони не залишали своїх занять навіть узимку, між періодами морської навіга-ції, коли торгівля завмирала. Зусиллями міняйлів (трапезитів) і храмів поширилися банківсько-фінансові операції кредитування торгівлі, чітко фіксовані в різноманітних договорах. За відсутності практики страху-вання кораблів і вантажів, виходячи з ризиків сезонної навігації та пі-ратської загрози, позикові проценти при кредитуванні морської торгівлі значно перевищували відсотки з інших видів позик. Отже, діяльність учасників торговельних операцій у добу розквіту античної економіки мала високоорганізований характер, будучи орієнтованою на раціона-льне отримання прибутку, подібно до модерних капіталістичних госпо-дарств Європи.

Організація митної діяльності. Народні збори (“демос”, “народ”) еллінських полісів як юридично найвищий орган влади поряд з питан-нями зовнішньої політики, оборони, нагородження громадян та інозем-ців, регулювали економічне життя держави. Від імені народу та ради (“буле”) видавалися закони про грошовий обіг та утворення продоволь-чих резервів, виносилися постанови про надання купцям привілеїв і зві-льнення їх від сплати мита, про дарування іноземцям громадянських прав, торговельних і митних пільг. У Боспорі ці прерогативи належали тирану як формальному і реальному главі держави, який тривалий час носив подвійний титул архонта щодо греків – громадян Боспору і Феодосії та басилевса щодо вар-варського населення азіатської половини держави. 

Прибутки з торгівлі, митні збори і штрафи поряд з іншими джере-лами надходжень (пожертвами у вигляді літургій, податками на жертво-приношення, платою за орендоване державне майно, коштами від кон-фіскацій майна, дарами іноземців тощо) становили головну статтю при-буткової частини “державного бюджету” античних полісів. Цими фінан-совими надходженнями в ІІІ ст. до н. е. в Ольвії опікувався верховний розпорядник фі-нансів, або скарбник держави, так званий діойкет (“той, хто стоїть на чо-лі управління”). Він завідував найважливішими державними прибутка-ми, в тому числі відкупами, мав право конфісковувати майно невиправ-них боржників або ж не стягувати відсотки з сум, відкладаючи виплати, і навіть скасовувати борги. З ІІ до останньої чверті І ст. до н. е. в Херсонесі діой-кети мали право ініціювати прийняття постанов народних зборів. Щорі-чно в певні терміни діойкет був зобов’язаний звітувати у народних збо-рах. Функціонували й спеціальні колегії, які також звітували перед радою і народ-ними зборами. Це колегія дев’яти і колегія семи в тій самій Ольвії. Пер-ша опікувалася державним скарбом. Існує не підтверджене фактами припущення, що вона складалася з архонта, стратега, п’яти агораномів, астинома й верховного жерця. Друга колегія завідувала священною ска-рбницею, встановлюючи податки на жертвоприношення та опікуючись будівлею, де зберігалися речі, пожертвувані богам. 

Спеціальні посадові особи відповідали за організацію торговельної діяльності. Серед них одними з основних були агораноми – виборні ма-гістрати, зорганізовані в колегії, які дбали про благоустрій місць торгів-лі та спостерігали за її порядком і законністю. На агорі в присутності агораномів мали укладатися торговельні угоди. Якщо договір купівлі-продажу узгоджувався в приватному порядку, то продавець заявляв про це урядовцю, зазначаючи суму для спільної з покупцем сплати тор-гового мита. Агораноми призначали ціни на деякі товари, контролюва-ли міняйлів та слідкували за виконанням існуючих законів про грошо-вий обіг. 

Дзвоником агораном сповіщав про відкриття та припинення торгів-лі на ринку. Зазвичай найінтенсивніша торгівля, як писали античні авто-ри, йшла між дев’ятою та одинадцятою годинами ранку, тому ці години називалися “часом наповнення агори”. Агораномам дозволялося засто-совувати легкі тілесні покарання до рабів та великі грошові штрафи що-до вільних. 

Залежно від обсягів торгівлі в різних містах кількість агораномів варіювалася: маємо дані, що в Херсонесі одночасно виконували свої обов’язки від одного до двох–трьох магістратів, в Ольвії працювала ко-легія з п’яти чоловік. Звичайно термін повноважень не перевищував ро-ку, але в перші століття нашої ери зустрічаються як кількамісячні, так і довічні терміни. Переважно агораноми для виконання своїх обов’язків користувалися тільки власними коштами, тому ця посада, що потребу-вала значних грошових витрат, особливо в перші століття нашої ери була досить обтяжливою. У IV ст., зі зникненням полісних інститутів, функції агораномів у Херсонесі перейшли до рук державних чиновників. 

Важливі завдання виконували також астиноми, до обов’язків яких входив нагляд за карбуванням монет, правильністю мір та терезів, якіс-тю й точністю об’ємів вироблених амфор, які маркувалися спеціальною печаткою. В обов’язки астиномів входив нагляд за експортом продукції, зокрема в амфорах: вина, солоної риби, олії, сипучих речовин тощо. Штемпель астинома з його посадою, ім’ям та певною символікою (для елліністичного Херсонесу, приміром, це грубо виконані зображення па-лиці або виноградного грона) був своєрідною “фабричною маркою” держави, її гарантією при вивезенні за кордон. Зі скороченням колегіа-льних органів у перші століття нашої ери функції астиномів перейшли до агораномів. 

Існувала ще колегія сітонів, що мала піклуватися про закупівлю хліба в разі неврожаю, його зберігання (у державному складі ситобало-ні) і продаж громадянам за встановленими цінами. Ці обов’язки в Херсонесі належали агораномам.

У державах, пов’язаних взаємовигідними економічними угодами, побутувала практика обміну постійними місіями для спрощення й пок-ращання умов двосторонньої торгівлі. Так, боспорські тирани з династії Спартокідів мали в Афінах своїх представників, “постійних агентів” (до-слівно: “ті, які стягують”) царя. До їх функцій, очевидно, входив нагляд за торговими операціями боспорських царів і укладання торгових угод за їх дорученням.

На Боспорі перебували представники значних афінських купців, а за припущенням І. Б. Брашинського, й представники Афінської держави. На Боспорі існувала спеціальна адміністрація для піклування про при-булих афінян. 

З корпусу промов Демосфена дізнаємося, що на Боспорі IV ст. до н. е. існував інститут елліменістів – збирачів мита в портах. В античному словнику Поллукса дається загальне визначення: елліменісти – збирачі мита в гаванях. Вони вели в особливих митних списках облік кількості і якості товарів, які вивозилися через пантікапейський порт. При цьому в списки заносилися всі товари, що проходили через порт, у тому числі й ті, що не підлягали митному оподаткуванню. Немає сумніву, що цей об-лік проводив-

ся не стільки зі статистичною, скільки з фіскальною метою: купці, звільнені від вивізного мита, все одно мали сплачувати митній адміністрації Пантікапея мито. Саме його й збирали на Боспорі елліменісти. 

Адміністрація портів через митників вела суворий облік не тільки асортименту й обсягів товарів на кораблях, що вантажилися в доках, а й установлювала певний контроль за тими суднами, що заходили в порт транзитом, наприклад для поповнення запасів. Усі записи зберігались у спе-ціальних митних або портових архівах. Завдяки цьому під час конфліктів з властями або суперечок між учасниками торговельних операцій вони могли використовуватися в судових справах. 

Спробуємо з наявних розрізнених фрагментів скласти загальну ка-ртину організації митної служби Тіри, Ольвії, Херсонесу та Боспорсь-кого царства. У міських республіках-полісах найвищі функції регулю-вання митної справи і політики належали народним зборам. Вони за-тверджували розроблені звичайними громадянами, магістратами і ра-дою (десь з ІІІ ст. до н. е. – тільки останніми) законопроекти щодо фінан-сової справи і грошового обігу, встановлення державної монополії зов-нішньоекономічної діяльності, запровадження певних тарифів, надання громадянам та іноземцям митних привілеїв чи права безмитності тощо. На Боспорі такі прерогативи належали виключно архонту-басилевсу як главі держави. Прибутки від мита, як і всі інші державні доходи, або ви-користовувалися безпосередньо на поточні витрати відповідними магіс-тратами, або акумулювалися скарбниками полісів, діойкетами, спеціаль-ними фінансовими колегіями, як, наприклад, в Ольвії – колегіями Дев’яти і семи. На внутрішніх (міських) ринках регулювали торгівлю, виконували поліцейські функції, а також стягували мито агораноми.

Як бачимо, спеціалізованої митної служби, за винятком інституту елліменістів, не існувало. Її функції передавалися відкупникам, що розг-лядалися як приватні особи, а також покладалися на чиновників, які ма-ли й інші обов’язки – чиновників фінансово-податкових, поліцейських відомств і тих, що регламентували торгівлю.

Різновиди митних зборів. Одним із найпоширеніших різновидів мита був так званий елліменіон. Це портовий збір, про який надходять відомості з Боспору IV ст. до н. е. Елліменіон стягувався з усіх суден за право користування інфраструктурою порту. Такий самий митний збір існував і в портах інших держав Північного Причорномор’я. Хоча роз-мір портового збору невідомий, зрозуміло, що він залежав від кількості та якості товарів, що проходили через порт. Звільнення від портового збору регулювалося індивідуальними декретами.

Оскільки античні держави для зростання обсягів торгівлі дозволяли собі нерідко скасовувати ввізне та вивізне мито, можна припустити вели-ке фіскальне значення елліменіону. За відносно великих торгових обо-ротів боспорських портів, особливо Пантікапея і Феодосії, у IV ст. до н. е. Портовий збір був однією з найважливіших прибуткових статей Спартокі-дів. Це й не дивно, адже відомо, що в елліністичний час одним із голов-них джерел процвітання, скажімо, Родосу, були прибутки від портового збору. Полібій зазначає, що до оголошення римлянами Делоса вільним портом елліменіон на Родосі приносив щорічно 1 млн драхм ( 166,67 талантів) прибутку. Автор псевдо-арістотелевої “Економіки” зазначає, що афінський фінансовий діяч Калістрат збільшив прибутки однієї з ма-кедонських гаваней від портового збору з 20 до 40 талантів. Як прави-ло, елліменіон ототожнюється з “п’ятдесятим” – 2 % митом, що стягувалося на Делосі. 

Своєрідним аналогом елліменіону в римських володіннях був спе-ціальний портовий збір – порторія. Процедура стягування цього мита, запроваджена римлянами, полягала в тому, що новоприбулі торговці декларували свій вантаж у збирачів мита – практорів (від дієслова “стя-гувати”) і в агораномів. Порторія – це мито за право суден користувати-ся акваторією порту. 

Поряд з портовим збором елліменісти, вірогідно, обкладали купців ще й експортно-імпортними митами. Про їх розмір також відомо на прикладі Боспорської держави Спартокідів. Звичайним митом, що стя-гувалося під час вивезення хліба з їх володінь, було так зване тридцяте –   вартості вантажу, тобто 3,33 відсотка. Для заохочення значних поку-пців боспорські царі йшли на прогресивне зниження цього мита – його розмір був обернено пропорційний вартості хліба, що вивозився. Так, Левкон І знизив вивізне мито для м. Мітілени на Лесбосі наполовину, замінивши його “шістдесятим” –   вартості товару (1,66 %), а з суми, що перевищувала 10 талантів, зменшив його ще, повелівши брати “дев’яносте” –   (1,11 %).   і   кратні звичайному миту в   – “тридцятому”: перша знижка – це половина звичайного мита, друга – її третина. Оскільки ціна колива-лася, мито стягувалося з суми оплати, а не з цифри вивезення (за іншим тлумаченням – залежно від кількості товару). Чим більше закуповувало-ся хліба, тим нижчим ставало мито.

Боспорські царі своєю тарифною політикою – встановленням зале-жності між розміром мита та сумою закупівель – прагнули зацікавлюва-ти покупців великих партій зерна.

В Афінах мито на привізні товари спочатку становило   частку їх вартості, згодом афіняни усвідомили, що помірні мита сприяють розви-тку торгівлі й можуть дати більший прибуток. Тому в IV ст. до н. е. вві-зне мито скоротилося. Окремі предмети (зброя, військове спорядження) звільнялися від сплати мита. Союзники Афін отримали митні пільги, сплачуючи мито в розмірі   ціни товару, тоді як залежні міста плати-ли   ціни. Протекціоністські, точніше фіскальні, інтереси підштовхува-ли урядовців птолемеївського Єгипту встановити величезне мито (до 50 %) на олію. Стратегічне значення маслинової олії для еллінського світу безперечне: вона використовувалася для релігійних, санітарно-гігієнічних, спортивних і кулінарних потреб. На початку доби еллінізму переселенці з Греції та Малої Азії перенесли в Сирію та Єгипет своє ми-стецтво вирощування маслинових дерев і виноградників. Елліністичний уряд Єгипту виявився заці-кавленим у стимулюванні місцевого виробника – платника податків. До то-го ж захист внутрішнього єгипетського ринку відповідав традиційній замкненості країни та старій грецькій ідеології самодостатності (автар-кії). Уже з IV ст. до н. е. єгипетський уряд чітко регламентував увезення до Александрії продовольства та вивезення виробів єгипетських майстрів.

Усі різновиди мита стягувалися в портах та емпоріях, а також на мі-ських ринках. Сухопутні мита й митниці на сухопутних шляхах – величезна рідкість в еллінському світі – достовірно відомі лише на Криті та в еолійських містах. Операції на сухопутних митницях нерідко припиня-лися при закритті кордону в разі ворожих стосунків із сусідами. Даних про існування чогось подібного в Північному Причорномор’ї поки що немає, хоча припустити його існування нічого не заважає. 

Експортно-імпортні мита відігравали не лише фіскальну роль: ва-ріювання їх розмірів сприяло протегуванню місцевих виробників чи експортерів, або розширенню експортно-імпортних операцій, а також виконувало політичні завдання підтримки союзників та привілейованих друзів. В умовах, коли держава йшла на прогресивне скорочення мита або встановлення режиму безмитної торгівлі, завдання поповнення ска-рбниці виконував портовий збір (елліменіон, порторія). Звільнення від нього регулювалося шляхом персональних декретів. Щодо Північного Причорномор’я відсутні відомості про наявні в античному світі внутрі-шні, перевізні мита та складські збори, що стягувалися на внутрішніх чи прикордонних сухопутних і річних митницях, проте можемо припустити їх існування. 

Спроби регулювання зовнішньої торгівлі античними державами Північного Причорномор’я. У добу античності робилися активні спро-би регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Використовувалися, наприклад, методи грошово-фінансового регулювання: заборона обігу на території держави іноземних срібних монет поряд із дозволом їх ві-льного безмитного ввезення та обов’язкового обміну на місцеву мідну монету за встановленим твердим курсом. Зокрема, таке правило закрі-пив ольвійський декрет 340/330 рр. до н. е. про гроші, запропонований Канобом, сином Фрасідаманта, і схвалений народними зборами. 

Нерідко держави безпосередньо втручалися в економіку через установлення монополії на продаж або іноді на виробництво певної групи товарів. На думку Арістотеля, грецькі поліси встановлювали мо-нополію тоді, коли відчували фінансові труднощі та потребу значно збі-льшити надход-

ження до скарбниці. Як правило, монополії стосувалися товарів підви-щеного попиту – хліба, олії, вина. Крім того, монополії запроваджува-лися в тих регіонах, де відповідні товари вироблялися у великих кілько-стях і становили значну експортну статтю. 

Можливість існування хлібної та винної монополій за непрямими даними фіксується на Боспорі. Вірогідно, що поселенцям на царських землях диктувалося, які вигідні для скарбниці агрокультури слід виро-щувати більшою мірою. Хлібний експорт на Боспорі за Спартокідів перебував під безпосереднім контролем царів, але монополізованим, у власному сенсі цього слова, він не був: говорити можна хіба що про монопольну тенде-нцію чи часткову монополію.

Херсонеська громадянська присяга, що датується зламом IV–III ст. до н. е., суворо забороняє продаж “хліба, що звозиться з рівнини”, в інше місце, крім Херсонесу. Ця категорична заборона наводить на думку, що траплялися випадки, коли хліб контрабандним шляхом звозився в Керкінітиду, Калос-Лімен або в якусь зручну бухту на західному березі півострова для подальшого вивезення. Подібна заборонна норма херсо-неської присяги дуже схожа на статті наказу єгипетських монархів сере-дини І ст. до н. е. про заборону вивозити низку сільськогосподарських товарів з номів вище Мемфіса в Дельту і Фіваїду; проте ввезення таких товарів в Александрію оголошується безперешкодним. Дана правова норма пояснюється роллю Александрії як найважливіших торговельних воріт Єгипту, через які здійснювалося безліч експортно-імпортних опе-рацій, котрі держава обкладала податками і митом. Деяку аналогію на-веденого пункту херсонеської присяги містить теоський напис кінця IV ст. до н. е. – лист Антигона щодо запроектованого синойкізму (об’єднання) Теосу і Лебедосу. В одному з пунк-

тів так і не реалізованого договору зазначалося: увесь хліб, що надхо-дить в обидва міста, має звозитися на спільний ринок, причому вивезен-ня хліба здійснюється після формальної декларації та сплати мита.

Чи не найпоширенішими методами регулювання зовнішньої торгів-лі було надання митних пільг і привілеїв, зокрема надання права безми-тної торгівлі – ателії. Таке право поширювалося як на приватних осіб, так і на держави. Серед перших були власні громадяни, які могли наді-лятися правом безмитності в періоди особливих економічних успіхів по-ліса, та заслужені іноземці, яким дарували безмитність за підтримку в себе на батьківщині громадян держави-дарувальниці. У широкому зна-ченні ателія – це не просто відсутність мита, а “свобода від податей”, “звільнення від податків”. Діодор Сицилійський повідомляв, що після перемоги в міжусобній братовбивчій війні 309 р. до н. е. новий боспор-ський цар Євмел пообіцяв народним зборам столиці зберегти право безмитності. За його предків таким правом користувалися громадяни Пантікапея. Не менш яскравий приклад Афін, де 355 р. до н. е. Лептин з метою подолання фінансових труднощів запропонував афінянам прийняти закон про скасування свободи від мита для громадян. Цю пропозицію піддав критиці Демосфен через те, що вона шкодила фінан-совим інтересам боспорського царя Левкона та його синів. Останній, за свідченнями політичних опонентів Демосфена, щорічно виплачував афі-нському оратору тисячу медимнів хліба.

Проксенія та індивідуальне звільнення від мита. Отримання іно-земцями ателії оформлялося спеціальним почесним правовим актом – проксенією. Іноземець (переважно громадянин іншого поліса, а не особа без громадянства – метек) поряд із безмитністю наділявся правом безпе-решкодного в’їзду та виїзду, дозволом на володіння землею в межах общини-поліса, а також місцевим громадянством. Проксен (“друг гос-тя”) офіційно представляв інтереси своєї нової держави та її громадян у себе на батьківщині. 

Надання проксенії іноземцеві обумовлювалося вдячністю поліса за допомогу громадянам. Вона також мала стимулювати розширення тор-говельної діяльності, оскільки надавалася, як правило, значним купцям-емпорам, тому поряд із дипломатичною (консульською) виконувала й зовнішньоекономічну роль як один із важелів митної діяльності держа-ви. Проте з цього правила бували й винятки: подекуди в ранній період проксенії мали політичне значення. Приміром, проксенічний декрет з Ольвії на честь двох синопейців – тирана Тимесилея і його брата Теоп-ропа. За Плутархом, ті були вигнані з Синопи близько 437 р. до н. е. в результаті спільних дій місцевих демократів та афінського флоту Перік-ла й Ламаха. 

Призначення особи проксеном і надання їй відповідних пільг вирі-шувалося громадянами на народних зборах після попереднього обго-ворення в раді. Навіть у могутніх елліністичних монархіях Сходу право дарування проксеній залишалося за містами, що входили до їх складу. Утім на Боспорі таке право було узурповано царями-архонтами. 

Судячи з наявних написів, Боспор мав своїх проксенів в Амісі-Піреї, Халкедоні, Хіосі, зв’язки з якими підтверджує археологія. У цих прок-сеніях важко знайти політичне підґрунтя: вони надані представникам держав, що інколи перебували в далеко неоднозначних стосунках одна з одною, проте в торговельних контактах з якими було зацікавлене царст-во. На Боспорі, в Херсонесі та в Ольвії другої половини IV ст. до н. е. проксенії надавалися не тільки конкретним особам, але також їхнім на-щадкам. Зустрічалося дарування проксенії не одній, а двом особам од-ночасно.

Боспорські монархи, виступаючи від імені всієї держави, а не окре-мого поліса, надаючи проксенам привілей безмитної торгівлі, поширю-вали його на всю підвладну їм територію, “на всі товари на всьому Бос-порі”. Ателію отримували не тільки проксени особисто (адже йдеться про значних заморських купців), а також їх нащадки, іноді слуги. 

Проксенічні акти містили обов’язкову формулу “без конфіскації і без договору”, яка надавала проксенам право вільного входу в гавань і вільного виходу з неї в мирний і воєнний час. Таким чином держава по-годжувалась не застосовувати поширеного в тодішній міжнародно-правовій практиці “права захоплення”. Згідно з цим правом арешт куп-ців та конфіскація їх майна в разі військової або якоїсь іншої потреби розглядалися як цілком прийнятні й поширені превентивні заходи. До-звіл проксенам здійснювати вільний вхід-вихід у гавань гарантував тор-говцям недоторканність особи і власності, максимально знижував торго-вельні ризики, пов’язані з політичною кон’юнктурою. 

Отже, інститут проксенії дуже важливий в античному світі, зародив-ся ще в часи архаїки, його розквіт припав на класичну і ранню еллініс-тичну добу. Проксенія як складне міжнародно-правове явище сприяла державній легітимації стародавнього побутового звичаю гостинності (ксенії). Проксен, наділений подвійним громадянством, був, так би мови-ти, напівофіційним посланцем-консулом дружнього поліса. Подарована  проксену безмитність, що надавалася додатково також його родичам, слугам і нащадкам, сприяла закріпленню відповідного бізнесу в руках визначних торгових домів, в операціях з якими був зацікавлений поліс. 

У добу пізнього еллінізму, десь не раніше ІІ–І ст. до н. е., коли про-ксенія в міждержавних відносинах уже втрачає свою колишню значу-щість, вона все більше набуває декларативно-політичного значення. Її колишнє зовнішньоекономічне та консульське призначення просто забу-вається. Проксенічні декрети набувають урочистого, почесного харак-теру, прославляючи іноземців, діяльність яких мала прихильну щодо полісів спрямованість. Такою є, наприклад, херсонеська проксенія дру-гої половини ІІ ст. до н. е. на честь посла Мітрідата VI Євпатора.

Звільнення від мита на підставі міждержавних угод. Для централізованих елліністичних монархій Східного Середземномор’я пи-тання дарування проксеній уже не відігравало суттєвої ролі: проксенія як форма міжполісних зносин на той час витісняється більш розвинути-ми, досконалими формами – міжнародними договорами. Втім наймогу-тніший державний організм Північного Причорномор’я – Боспор – за-лишився дещо на узбіччі нових віянь, оскільки його монархи не змогли відмовитися від проксеній, хоча в IV ст. до н. е. новації все ж їх зачепили. 

Митні привілеї на Боспорі були даровані м. Мітілені на Лесбосі. Документальне підтвердження цьому знаходимо в мітіленському написі 349–347 р. до н. е. Так, мітіленці сплачували як звичайне мито не   (“тридцяте”), а   вартості товару, тобто 1,66 % (“шістдесяте”), а з суми, що переви-щувала 10 талантів, –   вартості вантажу, тобто 1,11 % (“дев’яносте”). 

Мітіленці отримали привілеї на відміну від інших експортерів, оскі-льки були старими й надійними партнерами. Ще в епоху Пелопоннеської війни, готуючись вийти з Афінського союзу та об’єднати проти Афін усе населення Лесбосу, мітіленці взимку 429/8 р. до н. е., за словами Фукіді-да, зволікали з повстанням, чекаючи з Понту необхідних для ведення військових дій стрільців і хліб. Переважна більшість сучасних фахівців розуміє під Понтом саме Боспор – єдину в регіоні потугу, здатну, не втручаючись у конфлікт Афін і Спарти, відстоювати власні інтереси на міжнародній арені. 

Боспор мав причини для незадоволення Афінами. По-перше, бос-поряни усвідомлювали негативний вплив афінського тотального конт-ролю за торговельними потоками через Геллеспонт і Боспор Фракійсь-кий. По-друге, допомога Мітілені, яка прагнула позбутися афінської опіки, може розглядатися як спроба Боспору прокласти нові напрямки хлібного експорту в Егеїду, розширити і диверсифікувати ринки збуту хлібу. По-третє, ймовірність конфронтації між Афінами і Боспором могла бути пов’язана з експансією Спартокідів на Феодосію та Німфей, що увійшла в рішучу фазу наприкінці V – на початку IV ст. до н. е. 

Афіни, не дивлячись на свої інтереси в північно-східному Причор-номор’ї, були змушені примиритися з відторгненням Сатиром І Німфею, який раніше входив до Афінської морської держави. За однією версією, Німфей опинився під Боспором через зраду афінського представника в регіоні Гілона – діда знаменитого Демосфена. За іншою – став формаль-ною компенсацією Спартокідам за збільшення торгівлі хлібом та надан-ня пріоритету Афінам. Після відходу до Боспору Німфею фіксуються сталі й довготривалі політико-економічні контакти Боспору та Афін. 

Уже на 394 р. до н. е. Боспор був пов’язаний з найбільшим своїм контрагентом – Афінами – договорами, що давали переваги всім афінсь-ким громадянам, які прибували в торгових справах. Цього вимагали ве-ликі обсяги боспорсько-афінських експортно-імпортних операцій. Існу-вання договорів і спеціальних чиновників, що опікувалися прибулими на Боспор афінянами, робило зайвим проголошення окремих проксеній для конкретних афінських купців. Не випадково у відносинах Боспору з Афінами вони відсутні з обох сторін. У той же час у взаємовідносинах Боспору з іншими державами, з якими договірні відносини не були встановлені, проксенія залишалася дійовою формою зв’язку. Це підтве-рджується тим, що оголошення особи проксеном залежало від правите-ля Боспору, на відміну від елліністичних монархій, де проксенію, яка перетворилася там на інститут суто почесний, продовжували надавати міста. 

Боспорсько-афінські домовленості передбачали нормування судо-вих процедур, встановлення ателії (права безмитного вивезення афіня-нами хліба з Боспору) та протопрасії (права першочергового заванта-ження хлібом афінських суден). Такою ж ателією й деякими іншими при-вілеями користувалися представники Спартокідів в Афінах. Копії цього торгового договору, вирізані на мармурових стелах, були виставлені в боспорській столиці Пантікапеї, афінському порту Піреї та в Гієроні – місцевості неподалік входу до Боспору Фракійського. 

Виходячи з текстів видатного афінського оратора IV ст. до н. е. Де-мосфена та офіційних афінських декретів IV–ІІІ ст. до н. е., подарована Афінами боспорським царям ателія була за формою не стільки міждер-жавною угодою, скільки звичайною проксенією, наданою за їх заслуги перед Афінською державою. Зі слів того ж Демосфена видно, що самі боспорські правителі встановили привілеї на користь афінян своїми осо-бистими указами-розпорядженнями, звільнивши хліб, що призначався для Афін, від мита, як його гоподарі, приватні власники. Тут ми стикає-мося з випадком, коли приватно-правові акти, видані, втім, главами держави, поширюються на публічно-правову сферу.

Отже, в даному випадку перед нами за суттю новий для елліністи-чного світу спосіб урегулювання митних і торговельних відносин – між-державний афіно-боспорський договір, утілений за формою у традиційні для Еллади афінську проксенію Спартокідам та особисті господарські розпорядження останніх. Контрагентом Афін у хлібній торгівлі було не громадянство грецьких міст Боспорської держави, а виключно царі-Спартокіди, їх родина, слуги та довірені мужі як приватні особи. Неда-ремно в афінських декретах боспорські архонти-басилевси фігурують без будь-яких титулів як фізичні особи, а в промовах афінських політи-ків їх прямо називають тиранами, не маскуючи сутність влади під їх пи-шними монархічними титулами. Вони самі, а не Боспор як такий, отри-мують ателію в Афінах. 

Ателія – звільнення від вивізного мита (так зване тридцяте), надана Спартокідами купцям, які везли збіжжя в Афіни, не звільняла їх від сплати торгового і портового мита. Такий характер пільг свідчить про їх призначення: усіляко сприяти збільшенню обсягів закупівель і виве-зення царського хліба. Звільнення від портового мита (елліменіону) та деяких інших зборів, як зазначалося, регулювалося індивідуальними де-кретами-проксеніями. Якщо проксенії проголошували свободу від мита на всі товари на всьому Боспорі, то ателія афінянам торкалася лише безмитного вивезення хліба (а не всіх товарів). 

Ателія та інші привілеї, надані афінянам, мали постійний характер: діяли вони протягом усього IV ст. до н. е., якщо не довше. Перш за все – це протопрасія. Афінський оратор Ісократ повідомляє про надання Са-тиром І права першочергового завантаження суден; Демосфен зазначає, що Левконом І була обнародувана постанова з дозволом афінянам ван-тажити свої судна першими. Спарток ІІ і Перісад І, сини Левкона й ону-ки Сатира, як відомо з афінського декрету 346 р. до н. е., підтвердили збереження за афінянами всіх дарованих їх предками привілеїв, у тому числі права першочергового завантаження. Про збереження низки при-вілеїв, якими афіняни користувалися ще з часів Сатира і Левкона, гово-риться в афінському декреті 288 р. до н. е. на честь Спартока ІІІ. 

Купці, щоб скористатися ателією, мусили щоразу просити відповід-ного дозволу боспорських властей. Такий дозвіл можна було отримати, маючи на руках афінське письмове посвідчення, що хліб дійсно закупо-вується для Афін і вивозиться в афінський емпорій. Імовірно, такі пос-відчення могли видаватися афінськими магістратами або спеціальними афінськими представниками на Боспорі. Можливо, саме таким представником був Гілон, дід Демосфена. Можна припустити, що в Пантікапеї існувало тор-гове представництво Афін, яке виконувало ті самі функції, що й відомі з текстів Демосфена агенти Спартокідів у Афінах. Проте історичні джере-ла зберегли приклади контрабандного вивезення товарів і порушення митних правил, пов’язані переважно з підробкою документації. Заповзя-тливі купці примудрялися обманювати боспорських урядовців, зловжи-ваючи правом безмитності. У приписуваній Демосфену промові проти Форміона позивач звинувачує навклера Лампіда в тому, що той, прик-риваючись іменем Афін, узяв дозвіл на вивезення хліба і безмитність, але повіз його не в Афіни, а в Аканф, де й продав з великою вигодою для себе. Ця спекуляція була тим вигіднішою, що Боспор, переживаючи на той час труднощі з доставкою хліба, не мав можливості повністю за-довольнити всього попиту, і Перісад І дозволив вивезення тільки в Афі-ни, з якими був пов’язаний торговими зобов’язаннями.

Блискуча доба в торговельних контактах Боспору охоплювала все IV ст. до н. е. Навіть тривала міжусобиця синів Перісада І наприкінці цього століття не змогла змінити такий стан справ. Економічне процві-тання дозволило його синові й наступнику, переможцеві у братовбивчій міжусобиці Євмелу, гарантувати Пантікапейським купцям надійну підт-римку держави. Він енергійно захищав безпеку судноплавства та зміц-нював дружні зв’язки з містами Причорномор’я, до того ж він, за сло-вами Діодора Сицилійського, не тільки відновив ателію – свободу від податей, яким громадяни Пантікапея користувалися за його предків, але й пообіцяв звільнити від усіх податей. 

За сина Євмела Спартока ІІІ Боспор і надалі торгує хлібом з Афі-нами, про що свідчить афінський декрет 288 р. до н. е. Цей документ, перераховуючи благодіяння предків правлячого монарха та вияви афін-ської вдячності, урочисто підкреслює дружні почуття Спартока до афінського на-роду. Цар, дізнавшись від прибулого до нього посольства, що афіняни звільнилися від македонського гарнізону, “зрадів народному щастю і подарував 15 тис. медимнів хліба”, пообіцявши й надалі зберігати добре ставлення до афінського народу, передане йому предками. Проте в цьо-му декреті відсут-

ні згадки про надання афінянам ателії, тобто права безмитного вивезен-ня з Боспору хліба та іншої сировини. Також нічого немає про ателію, надану Спартоку Афінською державою. Це може бути пояснено непо-трібністю окремої постанови з цього приводу, якщо предкам Спартока ателія (разом із іншими привілеями, про які йшлося в декретах) була надана спадково. Проте не менш імовірним може виявитися інше пояс-нення. Економічний стан Боспору в 288 р. до н. е. був не настільки кві-тучим, як у IV ст. до н. е., щоб уряд дозволив собі відмовитися від мита під час експорту хліба в Афіни, прихильність яких забезпечив одноразо-вий подарунок великої партії зерна (15 000 медимнів   615 т). 

З початку ІІІ ст. стає помітною переорієнтація торговельних зв’язків та зміна товарного асортименту. Увага до Аттики починає поступатися експортній спрямованості на острови Егеїди та Південний Понт. А через скорочення експорту хліба на перше місце виходить експорт продуктів рибальства, тваринництва та рабів. Тоді ж багато ділянок боспорської хори переводяться на виноградарство. Кліматичні зміни стимулюють також інтенсифікацію власного рибного промислу та створення нового емпорію на варварських землях: відбувається субколонізація дельти До-ну, де після занепаду Єлизаветівського городища наприкінці IV – почат-ку ІІІ ст. до н. е. боспорці заснували Танаїс. 

З іншого боку, істотно погіршилося економічне й політичне стано-вище Афін у першій половині ІІІ ст. до н. е. порівняно із серединою IV ст. до н. е., через що Боспору стало невигідно підтверджувати ателію своєму давньому партнерові. 

Одна з причин того, що в тексті нової угоди не зафіксовано взаємну ателію, полягала в скороченні розмірів торговельних зв’язків Боспору та Афін. У боспорського хліба на афінському ринку з’явився сильний конкурент – хліб із Єгипту, який, за свідченнями афінських документів, з’являється в Аттиці вже з перших десятиліть ІІІ ст. до н. е. В елліністичну добу склалася не дуже сприятлива ситуація для економічного розвитку Боспору: 

за своїм географічним розташуванням він виявився осторонь від еконо-мічних процесів того часу. Вони розвивалися швидше по лінії схід – за-хід, ніж південь – північ, зосереджуючись уже не так у старих центрах Еллади, як у нових, заснованих у східних царствах діадохів – Александ-рії, Антіохії, Селевкії тощо.

Турботи про економічні інтереси царства змусили Перісада зав’язати відносини з тими державами Егейського моря, яким у ІІІ ст. до н. е. належала провідна роль у торгових справах. Серед них одним із провідних був острів-держава Родос. Однак економічна могутність Бос-пору була не та, що раніше: вигідні економічні контакти з Родосом Бос-пор уже не може (або не хоче) зміцнювати шляхом дарування родосцям, як сто років тому афінянам, митних пільг. Навіть коли 227 р. до н. е. Ро-дос постраждав від страшного землетрусу, серед полісів і монархій, які підтримали острів у важку годину дарами та митними пільгами, Боспо-ру, за даними Полібія, не було. 

Боспору не вдалося вписатися в економічне життя елліністичного світу на тих самих засадах, що й раніше. У першій половині ІІІ ст. до н. е. грошова криза охопила всі північнопонтійські держави. На багатьох поселеннях хори майже повністю припиняється життя через екологічну кризу (засуха) та перші вторгнення сарматів. Істотно скорочується цар-ська хора – підвладні архонтам і царям Боспору родючі терени варвар-ських племен по Кубані та її притоках. Уже в кінці ІІ ст. до н. е., коли Мітрідат VI Євпатор вступив на ці землі, там, за словами Аппіана, пра-вило “багато династів”. Економічний спад, зменшення обсягів торгівлі, її спрямування на регіональні чорноморські ринки та переорієнтація з ек-спорту хліба, стратегічно важливого для Еллади, на інші види товарів (риба, шкіри, раби тощо) спричинилися до втрати інтересу в античному світі до історії Боспору. 

Зафіксовані в лесбоському написі середини IV ст. до н. е. митні при-вілеї в хлібному експорті для Мітілени значно старіші за сам напис. Імо-вірно, вони пов’язані не стільки з економічними, скільки з політичними чинниками. Даний приклад дозволяє зробити висновок, що серед при-чин, які визначали митну діяльність античних держав, суто політичні  фактори ніколи не поступалися розрахункам економічної доцільності.

З усіх центрів Північного Причорномор’я тільки Боспор у V–III ст. до н. е. спромігся поставити на належний рівень експорт хліба – страте-гічного товару Еллади. Тому й не дивно, що збереглися джерела з мит-ної справи в галузі хліботоргівлі, присвячені Боспору й переважно пов’язані з його найзначнішим контрагентом – Афінами. Інші центри Північного Причорномор’я просто не потребували врегулювання тор-говельних і митних відносин на міждержавному рівні, забезпечуючи ма-сштаби й асортимент своєї торгівлі на напівприватному-напівдержавному рівні шляхом персональних проксеній.

Предметом міжнародного права афінсько-боспорські митні відно-сини стали не пізніше самого початку IV ст. до н. е., коли між Афінською державою та правлячою династією Боспорської держави було укладено договір про взаємну ателію. Право торгівлі без мита поширювалося на всіх купців, які отримували офіційні посвідчення від афінських предста-вників на Боспорі про закупівлю хліба для Афінської держави. Ці купці мали право вивозити хліб з Пантікапейської гавані, не сплачуючи вивіз-ного мита (“тридцятого”) та, можливо, торгового мита за здійснення ку-півлі, але звільнення від портового мита (елліменіону) – збору за корис-тування інфраструктурою порту – не охоплювалося договором і регу-лювалося індивідуальними декретами. Окремою постановою гарантува-лося першочергове завантаження афінських суден (протопрасія). Поширення ателії на інші порти Боспорської держави потребувало окремого рішення ба-силевса, як сталося, приміром, з феодосійським емпорієм після приєд-нання Левконом І Феодосії до Боспору. Від мита звільнявся не весь бос-порський хліб, а лише царський, зібраний на царській землі. Втім, це не ущемляло інтересів приватних експортерів: навряд чи всі інші господар-ства, крім царського й представників царського оточення, мали товар-ний характер. Династія міцно спиралася на велике купецтво, яке мало змогу діяти приватно та як уповноважені монарші представники, що до-зволяє охарактеризувати Боспор як торгову державу. 

У відповідь на прихильність боспорських володарів афінський на-род надав ателію царям і членам їхніх розгалужених родин. Афінам не було сенсу дарувати безмитність усім боспорянам: хлібна торгівля на Боспорі, перебуваючи в руках носіїв влади, мала монопольну тенденцію. За сво-єю формою дарована ателія була втілена, найімовірніше, в традиційну для Еллади проксенію. Таким чином, у IV ст. до н. е. комплекс домовле-ностей між Спартокідами та афінським народом, які щоразу офіційно подовжувалися з воцарінням чергових боспорських володарів, за суттю був новим для елліністичного світу спосібом урегулювання митних і то-рговельних відносин – міждержавний договір, оформлений, з одного боку, господарсько-адміністративними розпорядженнями боспорських басилевсів, а з другого – декретами, тобто постановами, а не законами афінських народних зборів. Ці постанови в застарілій для елліністичної доби формі проксенії містили перелік пільг для Спартокідів. 

Давньогрецькі полісні держави завжди прагнули до замкненості й самозабезпечення – давнього ідеалу автаркії. Утім, невід’ємною частиною їх економіки була торгівля, потрібна для забезпечення громади товарами, життєво необхідними (як з фізичного, так із духовного погляду), виробництво яких на місці налагодити неможливо. Тому торгівля займала другорядне місце в економіках суспільств Греції VII–VI ст. до н. е., адже купували лише те, що виробляти на місці об’єктивно не могли. Тоді й надалі торгівля існувала поряд з іншими формами обміну та забезпечення товарами: дарами, конфіскаціями іноземних вантажів, військовою здобиччю, стягуванням натуральних податей від залежних земель і народів тощо. З V–ІV ст. до н. е. ситуація дещо змінюється, в античній економіці торгівля посідає все більш значущіше місце. У виробництві сільгосппродукції лише одна–дві агрокультури були розраховані на продаж. Для Аттики це оливки, точніше оливкова олія; для Хіосу, Фасосу, Егіни – виноград, точніше вино; для Боспору – пшениця. У цілому ж господарство залишалось полікультурним, і все необхідне для життя господаря та його родини вироблялося переважно на місці.

На всіх шляхах важливе значення мали спеціально засновані поселення – грецькі, варварські чи змішані. Такі місця, спеціально обладнані греками для ведення далекої оптової торгівлі й розташовані переважно на березі моря, мали назву емпоріїв (дослівно – ринок). Там надавалися портові, митні та складські пільги.

 Оскільки торгівля здійснювалася переважно морем, острівні та прибережні поліси більш утягувалися в неї, ніж розташовані в глибині материка. Уже з VI ст. до н. е. налагоджуються тісні торговельні контакти північночорноморських колоній з власними метрополіями – іонійськими центрами Малої Азії, а також з островами Егейського моря – Мілетом, Клазоменами, Хіосом, Самосом, Теосом, Родосом, Лесбосом, за посередництвом яких підтримувалися зв’язки навіть з Навкратісом (Єгипет). З другої половини цього століття свою зацікавленість у торгівлі з північнопонтійським регіоном починають виявляти Афіни, а разом із ними Корінф, Егіна тощо. Після греко-персидських війн провідні позиції в понтійській торгівлі протягом V – останньої чверті IV ст. до н. е. перейшли саме до Афін. Контролюючи  чорноморські протоки, афіняни отримали можливість регулювати понтійський експорт та імпорт. Особливих масштабів набула торгівля Афін, що періодично страждали від нестачі хліба, з Боспором. Після І ст. н. е. північночорноморський ринок органічно включається в економічну систему Римської імперії, чия політична орбіта охопила грецькі держави регіону. Понтійські колонії в цей час активно торгують з економічними центрами Сирії, Єгипту, Малої Азії, західноримськими провінціями.

Серед товарів, які могло запропонувати Північне Причорномор’я грецькому світу та які завжди мали стійкий попит, перш за все був хліб – стратегічний товар Еллади, раби, яких поставляли переважно з варварських теренів, та риба й продукти її переробки (наприклад, рибні соуси), на промисел і продаж якої переорієнтується значний сегмент північнопонтійських економік з ІІІ ст. до н. е.

До V–IV ст. до н. е. в Греції ще не було професійного прошарку торговців, а епізодична заморська торгівля здійснювалася принагідно різними мандрівниками (емпорами), щоб окупити власну подорож. Згодом з’являються фахові торговці – крупні закордонні купці (їх теж називали емпорами), посередники-перекупники – полігкапели та дрібні гендлярі – капели. Емпори самі виступали як власники транспортних засобів або фрахтували кораблі у навклерів (судновласників).

Отже, діяльність учасників торговельних операцій у добу розквіту античної економіки мала високо-організований характер, будучи орієнтованою на раціональне отримання прибутку, подібно до капіталістичних господарств Європи.

Література:

1.      Колесников К. М. Митні відносини в Північному Причорномор’ї римської доби: проблеми інтерпретації. – Дніпропетровськ : АМСУ, 2012. – 363 с.
2.      Історія митної справи в Україні / К. М. Колесников, О. М. Морозов, Г. М. Виноградов та ін.; [за ред. П. В. Пашка, В. В. Ченцова; вступне слово О. Б. Єгорова]. – К. : Знання, 2006. – 606 с.

В історії вцілілої Східної Римської імперії (Візантії) час активної державної політики у сфері митної діяльності припадає на правління імператора Юстиніана І Великого (527–565), стратегічна мета якого полягала в поверненні під владу імператора втрачених на користь варварів провінцій зруйнованої Західної імперії. Крім суто військових операцій, він доклав багато зусиль для адміністративного та правового реформування внутрішнього життя імперії. Зокрема, використав митну діяльність не лише для виконання тактичних фіскальних завдань, але й як інструмент захисту мануфактур із виробництва шовку, який відігравав роль міжнародного платіжного засобу.

Вагомі цеглини східноримської митної системи закладалися також імператором Феодосієм ІІ, який у 410 р. видав закон, що встановлював мита з шовкових караванів. На кордонах з Іраном визначалися три імператорські митниці, через які мусили проходити всі власники шовкових караванів. За імператора Анастасія І (491–518) функції контролю за шовковою торгівлею передаються комеркіаріям.

До початку V ст. в Римській імперії було два основні визначення податку з торговельних угод: auraria та venalicium. Найімовірніше, auraria сплачувалася в місцеві бюджети, а venalicium потрапляв до державної скарбниці.

В імперії, у тому числі чорноморських провінціях діяв основний митний збір – октава, яка була об’єднаним податком, де з 12,5 % на митний збір припадало 10 %, а на податок з торговельної угоди – 2,5 %. Чотириразове переважання ставки митного збору над ставкою податку з торговельної угоди свідчить про явно захисну політику імперського уряду.

За Юстиніана І зростає мережа митних пунктів і впроваджується нове мито в розмірі 10 % – деката. Митний збір у 10 % збирався тепер під час в’їзду в імперію, а податок з торговельної угоди – при оформленні угоди. Уряд Юстиніана I установив державну монополію на торгівлю певною групою товарів, як правило, першої необхідності, а також предметів розкошів.

Кінець VIII – початок IX ст. ознаменувався для візантійського суспільства значними змінами в зовнішній торгівлі. Державна монополія на купівлю-продаж стратегічних товарів (приміром, шовку) була замінена чіткою регламентацією всіх параметрів процесу. Торгівля з іноземними купцями здійснювалась у спеціально відведених для цього місцях – мітатах, де державні чиновники контролювали товар, час і ціну його продажу. Безпосередньо на вільний ринок іноземні купці могли виставити тільки залишки своїх товарів, які не були в них розкуплені в мітатах місцевими торговцями.

Безпосередньо митну справу здійснювали призначені особисто імператором магістр і підпорядковані йому два архонти. Контроль за безпекою, в тому числі митною, в стратегічно важливих протоках Боспорі Фракійському і Геллеспонті забезпечували спеціальні чиновники – коміти Ієрону та Абідосу, а також комеркіарії відповідних апотек та булотіри.

У другій третині – середині VI ст. Херсонес перетворився на центр візантійських володінь у Тавриці, до яких, крім давніх херсонеських земель у південно-західному Криму, ввійшло також південне узбережжя півострова, зміцнене новими фортецями Алустон і Горзувіти, й терени навколо Боспору (Пантікапею-Кесарії).

Збирання податків і мит здійснювалося на державних митницях – фемних імператорських комеркіях, які лежали на морських і сухопутних торгових трактах. Найперші комеркіарії Херсоннса були насамперед чиновниками, які контролювали транзит товарів безпосередньо в херсонеському порту. Згодом до них перейшли деякі функції власне фемних податкових інспекторів. За своїм статусом комеркіарії належали до відомства логофета генікону поряд з іншими чиновниками фіску (діойкітами, хартуляріями тощо). Значення цих чиновників з середини Х ст. поступово зменшується, а згодом посаду остаточно було скасовано. Вірогідно, функції збирача митних платежів перейшли до рук кураторів міста або й самого глави візантійської адміністрації, стратига феми.

Джерела:

1.      Історія митної діяльності: Україна в міжнародних митно-торговельних мережах / За ред. Л.В. Деркача, Д.В.  В.В. Ченцова; авт. кол.: К.М. Колесников, Д.В. Архірейський, Д.О. Бочаров О.О., Дячок, О.В. Морозов, С.В. Шуляк, В.В. Ченцов. – Д: УМСФ, 2019. – 282 с.

2.      Колесников К. М. Кадрове забезпечення торговельно-митної інфраструктури античних держав Північного Причорномор’я // Грані. – 2007. – № 3 (53). – С. 3–8.

3.      Колесников К. М. Митна діяльність у Тірі, Ольвії та Херсонесі: джерела права // Грані. – 2008. – № 5 (61). – С. 3–9.

4.    Колесников К. М. Митні відносини в Північному Причорномор’ї римської доби: проблеми інтерпретації. – Дніпропетровськ : АМСУ, 2012. – 363 с.

Усі торговельні операції в античних містах-колоніях Північного Причорномор’я практично від самого початку існування проводилися у грошовій формі. Власні монети використовувались лише для внутрішнього обігу, тоді як у зовнішньоторговельних операціях – електрові чи золоті гроші, які виконували функції своєрідної міжнародної валюти.

У класичну добу такою валютою були електрові статери міста Кізік, розташованого на азійському узбережжі Мармурового моря. В елліністичну добу їм на зміну приходять монети елліністичних правителів, спочатку – македонських царів Філіппа II та Олександра, а потім – статери Лісімаха. У Північночорноморських державах уживалися заходи, аби запобігти надходженню цієї валюти на внутрішні ринки, як засвідчує відомий ольвійський декрет Каноба. На території поліса кізікіни підлягали обов’язковому обміну на місцеву монету за фіксованим курсом.

Місцеві, на початку дуже специфічні, монетні системи почали виникати рано. Очевидно, ще наприкінці VII ст. до н. е. у мілетських колоніях західного та північно-західного узбережжя Чорного моря – від Одессосу у Фракії до Борисфену – в обігу з’являються так звані монети-стрілки. Походження цього специфічного типу монет залишається до кінця нез’ясованим (вірогідним є його фракійське походження), одначе у грецьких містах вони виконували роль внутріполісної монети. З другої половини VI ст. до н. е. у двох найбільших полісах Причорномор’я – Пантікапеї та Ольвії – починається творення власних монетних систем, відмінних одна від одної.

В Ольвії на початку випускалися тільки мідні монети, переважно у формі дельфінів – так звані ольвійські дельфінчики. З початку V ст. до н. е. в грошовий обіг вводяться литі асси, а з середини цього століття – срібні статери. У Пантікапеї монетна система від самого початку базувалася на карбуванні винятково срібних монет, і лише з об’єднанням Боспору в єдину державу у грошовий обіг, разом зі сріблом, вводяться мідні та золоті монети. Останні карбувалися у добу найвищого піднесення Боспору – у другій та третій третинах IV ст. до н. е. Інші поліси Причорномор’я почали випуск монети суттєво пізніше: Херсонес на початку IV ст. до н. е., а Тіра – у середині цього століття.

Розвинені товарно-грошові відносини сприяли появі у грецькому світі загалом, і у державах Причорномор’я зокрема професійних фінансистів: міняйлів«валютників», лихварів і трапедзитів – «протобанкірів» античності. Вперше в історії трапедзити почали оперувати грошима вкладників, зокрема спрямовуючи їх на кредитування античних підприємців. Так, наприклад, в Афінах – економічно найрозвинутішому полісі Греції класичного періоду – трапедзити надавали позики на відкриття ергастеріїв – великих ремісничих майстерень, що використовували рабську працю, а також на організацію гірничих підприємств у Лаврійських копальнях.

Перші відомості про діяльність грецьких лихварів у Причорномор’ї належать до кінця VI ст. до н. е.: у листах на свинцевих пластинах з території Ольвійського поліса згадуються лихварські операції, а місцеві лихварі навіть вели своєрідні «бухгалтерські книги». Масштаби їх діяльності з часом стають доволі значними: так, ольвійський багач Протоген міг під час фінансової кризи рідного поліса з власної кишені покривати дефіцит держбюджету, а херсонесит Аполлоній – кредитувати сусідній Ольвійський поліс.

Причорноморські фінансисти провадили різні грошові операції: і кредитування приватних осіб, і надання позик цілим полісам, і валютно-обмінні операції. Відсутні відомості про ведення операцій із внесками – тобто роду діяльності, який відрізняв трапедзитів від звичайних лихварів. Саме ведення операцій з відсотковими внесками і може вважатися початком банківської справи. Тому існування справжніх трапедз у державах Причорномор’я поки що не доведено.

Література:

1.Історія митної справи в Україні / К. М. Колесников, О. М. Морозов, Г. М. Виноградов та ін.; [за ред. П. В. Пашка, В. В. Ченцова; вступне слово О. Б. Єгорова]. – К. : Знання, 2006. – 606 с.

2.Економічна історія України : Історико-економічне дослідження : в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін. ; відп. ред. В. А. Смо лій ; авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін.] ; НАН України, Ін-т історії України. – К. : Ніка-Центр, 2011. – Т. 1. – 696 с.

Митна діяльність в умовах панування натурального господарства у середньоічних державах залишилась найбільш надійним фіскальним джерелом для поповнення державних скарбниць. Торгівля раннього середньовіччя як правило обслуговувала вузьке коло правлячих феодальних кіл. Саме вони були основними споживачами товарів, для доставки яких рухалися каравани з Китаю та Індії.

У міжнародно-правовій практиці середньовіччя не було таких звичайних для нас категорій, як чітко визначений державний та, відповідно, митний кордон. Митна юрисдикція князя або боярина поширювалася лише на територію, де відбувався торговий обмін. Тому митна територія феодальної держави обмежувалася переважно торговими центрами, портами, шляхами сполучення.

В історії середньовічної Русі роль зовнішньої торгівлі була ще більш вагомою: на розвиток державних інститутів вплинули самі зовнішньоторговельні процеси та прагнення правлячої верхівки встановити над ними контроль. Сприятливе транзитне розташування східно-слов’янських племен усіляко провокувало князів зосереджувати зусилля держави на контролі за торговими шляхами. Митна діяльність стала однією з провідних у процесі формування і розвитку Київської Русі.

Торгівля зі східними та центральноазіатськими державами мала сприяти появі на території Русі складських товарних центрів. На середину ІХ ст. Київ, Чернігів, Смоленськ, Любеч, Новгород стають значними торговими і політичними  центрами. Географічне розташування свідчить про їх формування внаслідок успішної зовнішньої торгівлі.

З розвитком торгівлі виникали місця промислового обміну, куди сходилися звіролови і бортники, работорговці й ремісники, мандрівні купці й місцева знать для торгівлі, “для гостьби”, як говорили в старовину. Такі збірні пункти одержали назву погостів. Дрібні племінні ринки тягнулися до більших, що виникали на особливо жвавих торгових шляхах. Це дозволяло примітивному напівварварському державному апаратові аграрної Давньої Русі суворо контролювати васальні племена й ефективно використовувати потенціал торговельних комунікацій для здобуття матеріальних ресурсів, які йшли на утримання самої держави. За допомогою погостів та полюддя князі поступово закріплювали свою владу на новопідкорених землях. Формування Київської Русі відбувалося екстенсивним шляхом. У першу чергу приєднувались території, які могли дати швидкий прибуток саме у сфері збирання податків із зовнішньої торгівлі. Таким чином, київські князі використовували митну діяльність як зручний інструментарій поширення і зміцнення своєї державної влади.

Починаючи з другої половини ІХ ст., київські князі орієнтувались на торговельні контакти з Візантією, що сприяло ознайомленню з бюрократичними методами управління, включно з юридичним оформленням торговельних зносин і митного обкладення. Торгові договори, що регламентували митні процедури, дозволили руським князям у майбутньому переводити митні промисли з рангу військових експедицій до примітивної системи стягнення мита, враховуючи місцеві правові звичаї. Данина, яка йшла князеві, ресурсно підтримувала зовнішню торгівлю Русі. Зовнішня діяльність київських князів була спрямована на досягнення двох цілей: по-перше, здобуття й утримання заморських ринків; по-друге, звільнення й охорона торгових шляхів, які вели до перспективних ринків.

Про активні зовнішньоторговельні контакти з митними процедурами торгових людей з Русі свідчать історичні джерела різних держав. Так, у статтях Діденхофенського капітулярія 805 р. Каролінгської імперії, щодо “купців, які направляються в землі слов’ян та аварів”, уперше на загальнодержавному рівні регулювалися митні процедури під час торговельних зносин між франкським та слов’янським світами.

Рафальштетенський митний статут, складений у 903/4 рр. за наказом короля Людовика Дитяти для Східної марки Римської імперії (Австрія) визначав розмір мита для купців з Русі, а також перелік товарів, що прибували з Русі у Східну марку і був типовим для давньоруського експорту: віск, невіль-ники, коні.

1191/2 рр. датується грамота штирійського герцога Оттокара IV, що підтверджувала митні порядки на ринку в Енсі (на Дунаї) та звільняла руських купців від обов’язку зупинятись і торгувати на місцевому ярмарку. Вони сплачували лише звичайне мостове мито в 16 денаріїв.  Ще більше відомостей отримуємо з документа, виданого в липні 1192 р. австрійським герцогом Леопольдом V Доброчесним, про торгові й митні привілеї регенсбурзьким купцям в Енсі.

Крім австрійського напрямку, успішно розвивається торгівля Русі з північними землями Німеччини. Герцог Фрідріх Саксонський звільнив від мита іноземних купців 1180 р., серед них і руських торговців, вихідців з південно-західної Русі.

З кінця Х ст. встановлюються торговельні зв’язки між Києвом і Мадярським (Угорським) королівством. Їх інтенсивність підтверджується Остригомським митним тарифом. Зокрема, тариф проголошує: “Купець, який прибув з Русі на одному коні, який у Пешті, Остригомі або в іншому місці зупинився, так само, як той, хто привіз дорогоцінні хутра, має платити півмарки грошей”. Таким чином, із Русі до Угорщини у значних кількостях прибував її традиційний товар – хутро.

Політичні й економічні контакти між Візантією та Руссю регулювалися чітко прописаними юридичними документами – торговими трактатами. Відповідно до угоди з греками (візантійцями) 911 р., Русь набула права безмитно вести торгівлю в столиці імперії (Константинополі), купецтво впродовж шести місяців з моменту укладення договору безкоштовно отримувало від імперського уряду провіант і спорядження для кораблів.

Також договір обмежував так зване берегове право: якщо торгове судно внаслідок навігаційної аварії опинялося на території, підконтрольній візантійцям або русам, то воно поверталося з товаром власникові.

Література:

1.      [за ред. П. В. Пашка, В. В. Ченцова; вступне слово О. Б. Єгорова]. – К. : Знання, 2006. – 606 с.

Виникнення Русі припадає на епоху, коли не існувало поняття про нації та національні держави. Отже, у той час вони не могли братися до уваги творцями держав. Тому єдина теорія походження Русі, що виходить з визнання цього стану речей і до того ж пропонує синтез найширшого кола джерел з даної проблеми – теорія О.Пріцака. Вона слугує найпривабливішим відправним пунктом для реконструкції подій у лісовій зоні України, які передували утворенню Київської Русі. Її базова ідея полягає у тому, що купецько-піратські угруповання варягів, які були активними у Східній Європі, початково були винятково професійними об’єднаннями купців та авантюристів, які переслідували власні матеріальні вигоди і не мали національного характеру, а тому були багатонаціональними за складом і не переслідували жодних національних чи культурних цілей. Утворення Русі з центром у Києві стало випадковим результатом дії численних факторів, серед яких чільну роль відіграли економічні та політичні заходи варязьких ватажків.

Варяги звично вважаються скандинавськими купцями та піратами, які діяли на схід від Ельби. Вони були аналогом вікінгів, які здійснювали напади на береги Західної Європи. Різницю в назвах О.Пріцак пояснює існуванням двох типів поселень для мандрівних купців у Євразії: східного, що перською мовою називався вар, і західного, що германською називалося вік. В обох типах поселень, крім купців, існувала професійна обслуга (охоронці, перевізники, наймити – зрозуміло, різного етнічного походження). Вона називалася спеціальним терміном на протиставлення купцям та залежно від ареалу поширення тієї чи іншої міської традиції «людина з віку» чи «людина з вару». Однак перш ніж вийти на історичну арену самостійними дійовими особами, вікінгам і варягам справді було потрібно

набути той професійний досвід, який мали міжнародні купці. І тому їхня передісторія ховається в свідченнях, що стосуються саме міжнародних купців.

            Попередниками вікінгів/варягів у домінуванні на північних морях Європи були фризи. Це були мешканці Фризії, території дельти Рейну, які з V ст. тримали в своїх руках торгівлю і мореплавство на Ла-Манші та у Північному морі. Уже під кінець VII ст. в зону їхньої торгівлі потрапила й Балтика, а місто Дорестад стало їхньою основною базою для торгівлі там.

Скандинавські конунги легко йшли на співпрацю з заможними фризькими купцями, тому що охорона торговельних конвоїв, збування фризам данини з підлеглих племен, а то й звичайне піратство, що було тоді неодмінним супутником торгівлі, обіцяли можливість швидко розбагатіти. Невідомо, як рано могло початися проникнення варягів на Балтику, але на 770 р. у них існували вагомі причини для цього. По-перше, вони вже знали про відкриття сусідніми раданітами прибуткової торгівлі з Арабським халіфатом. Знайдені на сьогодні скарби арабської срібної монети, диргемів, що були заховані в імперії Карла Великого та на Балканах приблизно з 770-х рр., слугують певним свідченням цієї торгівлі. По-друге, вони як мінімум знали, що з 750 р. уже існувала купецька факторія Альдейгьюборг (сучасне російське місто Стара Ладога), за 13 км від впадіння річки Волхов у Ладозьке озеро. Звідти купці та здобичники уже проникали далі у ліси Східної Європи, опановуючи на своїх кораблях мережу повноводних річок. Вони також налагодили переволоки, завдяки чому могли потрапляти у басейни всіх головних річок цього регіону аж до Чорного та Каспійського морів.

Отже, варяги бажали вийти на ринок Арабського халіфату і знали, як туди дістатися через Балтику та Східну Європу. Шлях був довгий, але на ньому не було конкурентів, і до того ж Східна Європа мала потрібні для торгівлі ресурси. 787 роком датується свідчення успішного досягнення цієї мети. Цим роком датуються перші диргеми, відкриті у скарбах, що були знайдені в районі Старої Ладоги. Вони змогли скласти конкуренцію раданітам. Тому Ібн Хордадбег у «Книзі доріг і володінь», створеній поміж 846 та 885 рр., посеред свого опису раданітів зробив вставку, в якій представив варягів-русів як окреме купецьке угруповання, що торгувало в Арабському халіфаті та Константинополі.

З цього повідомлення випливає, що варяги-руси були справжнім угрупованням купців, і тому за ними, як за раданітами, закріпилося власне професійне ім’я, що виконувало роль також торговельної марки. Вони торгували товаром, що походив з лісів Східної Європи, а також мечами, що додавало до ареалу їхньої комерції Скандинавію та Німеччину.

Отже, Русь, яку знав Ібн Хордадбег, уже з кінця VIII ст. користувалася шляхом, що вів з Альдейгьюборга на Білоозеро, звідти у верхів’я Волги, а далі вниз по Волзі й через Каспій приводив до країни ісламу.

Крім шляхів у Багдад, варяги знайшли шляхи до Чорного моря і Константинополя. Деякі з них навіть осіли у Константинополі під кінець VIII ст., але невідомо, як і звідки вони потрапили туди. У наступному ж столітті, незадовго до звіту Ібн Хордадбега про варягів-русів, ті самі з’явилися в Константинополі з посольством від свого правителя, який називався хаканом. Посольські місії звичайно мали торговельні цілі. Ця подія була записана у хроніці династії Каролінгів, відомій як Бертинські аннали. Повідомлення Бертинських анналів є першим свідченням появи варягів-русів на іншому перспективному ринку – візантійському. Вони вказували також на прагнення русів до створення державної організації на підконтрольних територіях, причому в співробітництві з місцевими політичними елітами.

Мотивом для такої політики слугувало бажання, з одного боку, стабілізувати надходження з підконтрольних територій товарів у вигляді регулярної данини, а з другого – забезпечити оборону володінь від внутрішніх заколотів і зовнішніх загроз. Співробітництво з місцевими політичними елітами підвищувало шанси на досягнення поставленої мети. Адже варяги, хоча й грізні воїни, були надто нечисленними та ще й чужими для своїх підданців. На той час племінна верхівка місцевих вендів (словен, кривичів), естів (чуді), вепсів, воді, югри та інших в свою чергу виявляли інтерес до участі у торгівлі з варягами. Перехід варягів від торговельного та силового забезпечення своїх комерційних інтересів до політичного переустрою підконтрольних народів логічно йшов рука об руку із зміценням присутності варягів у Східній Європі. Він передусім знайшов свій вираз у появі нових міст, що стали його політичними центрами.

Свідченням інтеграції Русі у трансконтинентальну торгівлю є скандинавські клади куфічних срібних та золотих  монет IX – Х ст. знайдених на території України в ХІХ – ХХ ст. це Київські клади 1851 р.- приблизно 3000 монет, 1863 р. більше 2800 монет, 1913 р. – 2930 монет; 1912 р. – с. Деніс, Полтавської губернії – 5400 монет; 1930 р. с. Безлюдівка Харківської обл. – 1198 монет.

Утворення Київської Русі створило передумови для кардинальної зміни економічної ситуації у Східній Європі, зокрема, на території України. Поява сильної у військовому відношенні держави потребувала організації самодостатньої економіки, здатної підтримати її військово-політичну силу. Цим закінчується в лісовій зоні України час колоніальної економіки, спрямованої на збагачення чужинців, правителів степових імперії, грецьких купців чи варязьких добичників.

Література

1.Баран В.Д. Давні слов’яни. – К., 1998.

2.Пріцак О. Походження Русі. – Т.І: Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). – К., 1997; Т.ІІ: Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія. – К., 2003.

3.Пріцак О. Слов’яни та авари // Походження Русі: Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія. –К., 2007. –Т.ІІ. – С.787-803.

Чіткої межі між митом і податками в сучасному розумінні не існувало. Розрізняли внутрішні мита (державні та приватні) й зовнішні (цло), що сплачувалося на кордоні. Цло бралося від торговельно-комунікаційних засобів (возів, коней, ком’яг, шкут), незалежно від товару, що ними перевозився. А мито – це всі інші види оплат від роду та виду товару. Загалом же поділ на цло і мито усталився лише у середині XVI ст.

Внутрішні мита стягувалися під час пересування товарів у країні: на мостах, греблях тощо, або ввозі їх до міста, чи перевезенні через нього, чи через заставу. Торгові мита стягувалися під час переходу предмета споживання від продавця до покупця, найчастіше в той момент, коли урядова або громадівська влада закликалася до засвідчення правильності ваги та міри продукту, що продавався. Торгові мита стягувалися лише з товарів, а мита на заставах і переїздах падали інколи на товари, а інколи на осіб, які прямували з товаром чи без нього. Серед останнього роду мит слід розрізняти мита провізні та ввізні, проїзні та в’їзні.

Найпоширенішим в’їзним та виїзним митом була обістка (обвістка), або явка. У широкому значенні цей термін уживався як сповіщення урядових органів міста про прибуття до нього тих чи інших осіб, яке оплачувалось. Але переважно його вживали у вузькому значенні виду митного збору, який сплачувався завжди, незалежно від торгового і провізного мита, бо його головне призначення полягало у повідомленні про прибуття товарів.

Інший вид особистого мита, головщина, стягувався досить рідко. Мостове бралося за прохід людей через мости і греблі без товарів.

Серед мит, якими обкладалися товари під час їх пересування, виділяють дві групи. Першу складають мита, що стягувалися державою, громадами або приватними землевласниками як плата за якусь реальну послугу проїжджим особам: мостове, гребельне, мито на перевозах і мито, яке сплачували під час переходу річкових суден через язи й під мостами. Вони різнилися способами стягнення та розміром. Іншу групу становили мита, які переслідували суто фіскальні цілі. Вони стягувалися за найрізноманітніших умов. Деякі були узаконені великокнязівською владою. Інколи такі мита отримували спеціальні назви. Зокрема, в Києві на пристані із жита, яке міряли на колоди, стягували поколодне мито на костел св. Миколая. А з ком’яг, що йшли вниз по Дніпру, брали корчовщину.

Особливим видом проїжджого мита було соляне, яке стягували (переважно у волинських замках) від солі, що перевозилась, та від караванів (тільки у південних замках). Право на збирання соляного мита великі князі досить рідко надавали приватним особам та місцевому уряду.

Ввізне мито у Великому князівстві Литовському встановлювалося з урахуванням суспільних потреб на товари. Зокрема, на потрібніші недорогі тканини тариф був учетверо-вп’ятеро нижчим, ніж на дорогі. Нове мито, запроваджене у 1561 р., було значно вищим на імпортовані предмети розкоші. На шовк і дорогі тканини воно становило 10 % вартості товару.

Розмір мита в різних місцевостях різнився. Наприклад, у Черкаському замку торговці, які не мали безмитних листів, сплачували по три гроші мита від копи, а обвістки – старості, по грошу кожний. У сусідньому Канівському замку платили таку ж обістку, а купці, які не мали безмитних листів, сплачували мито в розмірі двох грошів від копи. Соляне й медове мито брали натурою, рибне – частково натурою, а частково грошима.

У визначенні тарифів ураховувалася загальнополітична ситуація. У роки Лівонської війни встановлено таксу, за якою з імпорту заліза, міді й товарів воєнного призначення мито не стягувалося. Натомість суворо заборонялося вивозити за кордон коней, зброю та залізо. У серпні 1563 р. до службовців Литовського князівства, включаючи митників, були розіслані листи із суворою забороною пропускати за кордон харчі. Загалом така практика була досить поширеною.

Митні пільги Великому князівстві Литовському надавалися як іноземцям, так і підданим господаря. Причини надання митних пільг були різні. Так на прохання волинської шляхти у 1554 р. Жиґимонт ІІ Август надав привілей, яким звільняв від сплати мита волинських купців, котрі везли хліб на продаж до Луцька, Володимира і Торчина.

Митними пільгами користувалися мешканці міст, що отримали магдебурзьке право. Зокрема, магдебурзьким привілеєм Олександра Казимировича від 26 травня 1494 р. київські міщани звільнялися від сплати вишгородського, чорнобильського, білгородського та глеваського мита (тобто у відповідних митницях) і по всій Київській землі. Пізніше кияни отримали право безмитної торгівлі по всій державі, яке двічі підтверджувалося у 20-х рр. XVІІ ст., тобто коли Київ уже належав Короні.

Пільги на звільнення від сплати мита отримували також значні магнати (наприклад, князі Острозькі у 1527 та 1560 рр.).

У Польщі за Нішавським привілеєм 1454 р. від сплати мита звільнялася шляхта, що підтверджували й розширювали конституції 1496, 1504, 1511, 1538 і 1550 рр. Після Люблінської унії зі шляхти мито не стягували, тільки у випадку запровадження так званого генерального мита, що в XVII ст. траплялося нерідко. Натомість в останній чверті XVІII ст. шляхта вже сплачувала мито в обов’язковому порядку.

Література:

В історії розвитку державно-правових установ України середини XVII ст. роль гетьмана Богдана Хмельницького визнається вирішальною. У складних умовах війни, руйнації стратифікаційного середовища була збудована державна й управлінська система, яка проіснувала до 1764 р., остаточної ліквідації гетьманського правління в Україні. Одне з перших місць у новозбудованій управлінській системі зайняло митне відомство. Під час українсько-польської війни 1648–1667 рр., коли територія України фактично перетворилася на суцільний театр бойових дій, коли гетьманський уряд на відміну від лідерів англійської революції 1640–1649 рр., які мали мануфактурну індустрію, міг спиратися лише на кустарне ремісництво і транзитну торгівлю, митна справа відіграла роль головного інструменту в забезпеченні фінансовими ресурсами війни. Уже в цей час ми можемо говорити про гетьманську митну політику. Митна політика Б. Хмельницького була спрямована на вирішення двох основних завдань: зміцнення старих і відкриття нових торговельних контактів, щоб не допустити торговельної блокади України з боку Речі Посполитої під час війни, та застосування тарифної справи для інтенсифікації внутрішнього ринку і нарощування транзитного потенціалу української території.

Але не можна говорити, що митна система Хмельницького створювалася без попереднього досвіду. В основу гетьманської митної системи покладені й митні традиції польської влади, запорозького козацтва, Валахського князівства. Важливим для розуміння торговельних стосунків між Україною й країнами Південно-Східної Європи є митні законодавчі акти Речі Посполитої, що діяли на українських територіях до початку війни 1648 р., а також універсали Богдана Хмельницького, які відображали його концепцію побудови митної системи та методи митної політики.

Богдан Хмельницький дбав про безпеку і добробут вітчизняних та чужоземних купців. 8 травня 1654 р. він видав у Чигирині уні¬версал, що став своєрідною інструкцією для його уповноваже¬ного Остафія Остаматенка у справі збирання податків для Війсь¬кового скарбу з іноземних купців. Цей унікальний документ є цінним джерелом для з’ясування економічних проблем держа¬ви Б. Хмельницького.

Іноземними купцями, названими в документі, були купці – греки, вірмени і турки, що торгували так званими “східними товарами”. В універсалі визначається розмір мита, яке вони повинні віддавати до державного Військового скарбу (так назива¬лося тоді українське міністерство скарбу), водночас подається цікавий перелік товарів, якими торгували іноземні купці. На відміну від польської такси 1633 p., яка подає закупівельну і про¬дажну ціну товарів, податковий універсал 1654 р. визначає ціни податку, який купці (оптовики) мають платити українському Військовому скарбові і який звільняв їх від місцевих митних зборів міських та козацьких влад. 

Універсал перелічує товари, які торговельні люди з балканських країн закуповували в Україні і провозили через їх те¬риторію транзитом. Насамперед у документі згадується хутро, з якого збирається мито у грошовій одиниці золотих. Саме в цей час на європейському ринку відбувалося знецінення срібла і в обіг було введено золоті монети. Цей факт у торговельному обігу Молдавії зі Львовом у кінці XVI і в XVII ст. зафіксовано у праці  О.М. Подградської. У зв’язку з тим, що Молдавія не зуміла накопичити необхідної кількості золота, продовжувала ходити срібна монета. Тому частковий перехід на золотий еталон і грошова криза в Європі не вплинули на товарообіг між Молдавією, Львовом та іншими західноукраїнськими містами. Далі в універсалі перелічуються турецькі товари, які молдавські купці привозили в Україну: шовкові тканини, киндяки (турецька бавовняна тканина), мусулбеси (турецька бавовняна тканина на підшивки), килими, пояси. На придбані в Україні дорогоцінний метал (золото, срібло) і перли встановлювалося мито: “від ста талярів – по п’ять золотих”.

Митний збір мав три види: за вар¬тістю товару, поштучно або від торговельної одиниці, відповід¬но тому соболі торгували сороками, лисиці – бунтами. Оди¬ницями митного збору було: хутро, тканини, килими, благород¬ний метал, дорогоцінне каміння, перли. Вартість товару ви¬значалася срібними або золотими монетами. Кожен іноземний купець був зобов’язаний платити мито у Військовий скарб, від¬повідно до універсалу. Якщо український купець під сво¬їм іменем віз товари чужоземного купця, то згідно з документом треба було забрати половину товару такого купця до Військово¬го скарбу, а другу йому віддати; якщо купці чинять опір дозор¬цеві, то таких полковники, сотники, отамани карають по-військовому. Таким чином, цей універсал Б. Хмельницького був спрямований на розвиток торговельних зв’язків з дунайськи¬ми країнами, зокрема з Молдавією, яка торгувала також і турецькими товарами.

У  XVII ст. все ще існували внутрішні митні застави. На українських землях митниці міської та козацької адмініст¬рації вимагали від чужоземних купців податок, який сплачував¬ся грішми, за перевезення товарів, прогін худоби, за користу¬вання шляхами, мостами тощо. Це було, наприклад, на Право¬бережній Україні, так зване цло (прикордонне мито), шляхове, мостове, гребельне, перевізне, ярмаркове тощо. Отже, купець на своєму шляху підлягав багатьом митним зборам. Прикладом митної анархії може бути той факт, що в Києві на відрізку шляху в 300 саженів (приблизно 600 м) було збудовано 4 містки, на кожному з яких бралося мито. Універсал Б. Хмельницького був дуже вигідний купецтву. Воно сплачувало один раз належну суму до Військового скарбу і мало свободу від усіх місцевих митних інстанцій. З другого боку, ці купецькі податки наповнювали важливу бюджетну статтю Військового скарбу Гетьманської України.

В універсалі від 12 травня 1657 р. Б. Хмельницький надає грецьким купцям торговельний привілей, який сприяв розвитку транзитної торгівлі через Молдавське князівство і Валахію до Туреччини. Український гетьман закликав грецьких купців самим вирішувати свої купецькі справи. Гетьман міг спеці¬альними універсалами дозволити купцям-чужоземцям безмит¬ну торгівлю у своїй державі. Один з таких універсалів від 16 червня 1657 р. видано купцям-грекам Павлу і Степану Юрієвичам на безмитну торгівлю.

Таким чином в короткий термін і в екстремальних умовах війни було створено гетьманську фінансову систему, в якій важливу роль відігравала митна складова. Період Б. Хмельницького характеризувався активною законодавчою діяльністю у сфері регулювання митних процесів і спрямуванням митної політики на досягнення вузької мети – забезпечення активного торговельного сальдо, недопущення економічної блокади України. У той же час зберігалося багато митних “рудиментів”: складське право, право дорожнього примусу, що залишилися внаслідок впливу литовсько-польських митних порядків. Модель митної системи Б. Хмельницького виправдала себе під час війни, але в нормальних економічних умовах, особливо з 1680-х рр. вона стає обтяжливою для господарської діяльності населення. Все рішучіше про себе заявляла мануфактура і фабрика і тому феодальні принципи митної справи мали поступитися місцем новій ідеології.

На початку XVIII ст. в Україні склалася самобутня митна система. Існувало два основних види зовнішніх митних зборів: мито від вивезення товарів – “евекта”, і мито за ввезення товарів – “індукта”. Розмір мита в обох випадках, як правило, був однаковий – 2 % від ціни товару. 

У свою чергу український історик початку 20-х років ХХ ст. В. Руднєв поділяв митні збори на Гетьманщині у першій чверті XVIII ст. на довізні, транзитні та внутрішні мита. До довізних мит він зараховував індукту й  евекту, тобто ті, які застосовувалися до імпорту й експорту; до транзитних мит зараховував ті, що збиралися з перевозів, мостів і гребель із проїжджих купців; внутрішні мита, за інтерпретацією Руднєва, – це мита, які накладались під час продажу на торгах і ярмарках, а саме: вагове, кругове, скатне, покошеве, зі збіжжя, що призначено на продаж, з возів з крамом, ярмаркове з торговельного люду.  Індукта та евекта, як інші збори, віддавалися за певну суму на відкуп окремим особам за часів гетьманування Брюховецького, Самойловича, і Мазепи. Але такий спосіб стягнення зборів викликав велике незадоволення з боку населення, через це після падіння Самойловича оренду довелося скасувати. Відновлена Мазепою ця система з таких же причин проіснувала до 1750-х рр.

Митні збори приносили чималі прибутки, особливо великий прибуток від збору індукти та евекти давали Ніжинський і Роменський ярмарки. Розмір мита, що збиралося на Гетьманщині протягом першої половини XVIII ст., постійно зростав. Так, з 1 травня по 1 вересня 1705 р. розмір зібраних індукти та евекти полками Лівобережної України розподілявся так (табл. 1): 

У перші десятиліття XVIII ст. сума зібраного індуктового збору становила близько 10 000 карбованців. У 1731 р. вона зросла до    20 000 крб., у 1740 р. – до 27 000 крб. на рік. На час скасування російським урядом митних зборів на Гетьманщині, тобто на 1754 р., евекта й індукта, які надходили до військового скарбу з усіх полків, за винятком тих земель, що відійшли до Нової Сербії,  становили 48148 крб 85 коп. Ця сума дорівнювала 1/4, а в 1730 – 1740-х рр. – 1/3 – 1/2 гетьманського скарбу.

За одиницю оподаткування при стягненні мит з перевозів, мостків та гребель із проїжджих купців брався віз та голова товару (мовиться про худобу), але бралося до уваги, чи легкий віз, чи важкий, іноземний чи тутешній. Так, у Миргородському полку стягували мито з легкого воза в розмірі 15 коп., із воза з рибою – мито в 25 коп., з тютюном – 30 коп., із сіллю – 40 коп., з яйцями – 20 коп., з голови товару (худоби) – 2 коп.; в Лубенському полку з іноземних возів – по 6, 10, 20, 30, 40 та 50 коп. із воза; в Чернігівському полку – по 1, 2, 3, 4 та 6 коп. із воза; в Переяславському полку – по 1, 2, 4 та 8 коп.; в Ніжинському полку  “с коломийцев” – з волових важких возів – по 8 коп., з інших важких та легких возів – по 2 коп.

Від сплати індукти й евекти звільнялись генеральна, полкова, сотенна старшина, монастирі, церкви, військові товариші, заможні козаки. Так, у 1732 р. гетьман Апостол відправляє з Глухова на продаж 200 волів до Гданська. У паспорті, виданому гетьманському шафареві Костенецькому, було занотовано заборону брати від нього “взятки” від цих волів на перевозах та греблях, а також заборона екзаторам  та їх факторам брати індукту, “бо воли – гетьманські”.

У першій чверті XVIII ст. російська влада ще не дуже добре усвідомлювала ситуацію, яка на той час склалася в українській економіці, в тому числі і зовнішній торгівлі, тому й не знали, кого обрати своїм союзником серед українського населення, аби мати міцну підтримку для проведення своєї економічної політики щодо Гетьманщини. З цією метою Комерц-колегія задумала з’ясувати обсяг і напрямки переміщення товарів через українські лівобережні міста. За рішенням Комерц-колегії до Ніжина було послано В. І. Блєклова. На початку 1721 р. Блєклов доповів у Комерц-колегію про виконання завдання і додав до рапорту реєстр товарів експорту й імпорту за           1715 – 1720 рр. 

У зв’язку з відсутністю записних книг індукти до 1715 р. Блєклов подав відомості тільки за 1715 – 1720 рр. Таким чином, він не міг знайти дані про торгівлю початку XVIII ст. У рапорті Блєклов зазначив, що мито з одкупу збирає ніжинський індуктор П. Лукін з розрахунку 3 коп. з 1 рубля російськими грошима, і що скарг купців на утиски відкупника він не чув. Додані до рапорту Блєклова в Комерц-колегію 11 реєстрів дозволяють визначити напрямок торговельних шляхів, асортимент і товарні маси експорту й імпорту щодо кількості. Реєстри було складено на підставі реєстрів факторів (індукторів, екзаторів) різних міст і митниць: Києва, Ніжина, Переяслава, Стародуба, Ромен, Чернігова, Переволочної. 

Зміст реєстрів дозволяє стверджувати, що у 1715 р. з міст Гетьманщини за кордон відправлялися переважно хутро (30 найменувань), воли, полотно, крашенина, китайка, шовк, юхта, ладан, чай, бадан. Це були товари  українського і російського походження, а також турецького. Східні (турецькі) товари, доставлені ніжинськими греками, відправлялися головним чином на західноєвропейський ринок. Загальні показники зовнішньої торгівлі Гетьманщини зазначено в табл. 2.

  Мал. 1. Карта митної інфраструктури на території України у XVIII ст.

Митна автономність Гетьманської України припинилась у 1754р. Сенатська комісія пропонувала ліквідувати в Гетьманщині індукту й евекту. Таким чином, Комісія з мит, беручи до уваги попередні проекти, запропонувала сенату розгорнутий план перебудови митних порядків в Україні. Як і раніше, головною метою цього проекту було включення Гетьманщини до складу територій, на які поширювалася юрисдикція митної системи Російської імперії, тобто створювалися умови для експансії російського купецтва на український ринок. Іншої точки зору дотримувалась українська старшина. Сама старшина, як вже було зазначено, не сплачувала мит під час продажу продукції з власних маєтків. Евекту й індукту стягували тільки з українських та приїжджих купців. Для старшини відміна індукти й евекти була перш за все порушенням недоторканності її прав та привілеїв. У зв’язку із цим представники старшини рішуче виступили проти плану перебудови митних порядків Гетьманщини. Їх точка зору була викладена в поданні гетьмана К. Розумовського сенату, складеному генеральним писарем        А. Безбородьком і військовими писарями В. Туманським та І. Лебединським. Але сенат, розглянувши 14 березня 1754 р. подання гетьмана, прийняв рішення про зміну митних  порядків в Україні і подав свою доповідь для затвердження імператриці Єлизаветі. Імператриця затвердила доповідь сенату і вже 15 липня 1754 р. видала указ “Об уничтожении индуктнаго сбора и о взымании с товаров, привозимых из Малороссии в Россию и из Росси в Малороссию, одних вновь положенных пошлин”. Отже, індукта й евекта в торгівлі між Гетьманщиною та російськими губерніями скасовувались.

Скасувавши митні збори в Гетьманщині, російський уряд змушений був вирішити ще одне не менш важливе питання. Суть його була в тому, що митні збори, які існували в Україні у першій половині XVIII ст., надходили до гетьманського скарбу, а звідти направлялися на різні потреби української держави. Сума цих зборів була не така вже й мала: евекта й індукта разом на 1753 р. становили 48 148 крб. 85 коп. Тому, ліквідувавши митну систему Гетьманщини, а разом з нею і митні збори, російському урядові необхідно було компенсувати якимись доходами цю суму гетьману. У зв’язку із цим 26 червня 1755 р. на підставі указу  від 15 липня 1754 р. Комерц-колегія ухвалила видавати цю суму з мит, зібраних на Переволочанській та Кременчуцькій митницях, причому Переволочанська митниця повинна була видавати на це  24 148 крб. 85 коп., Кременчуцька – 24 000 крб. Але якщо на цих митницях не вистачало б зібраних грошей до цієї суми, то Комерц-Колегія наказувала поповнювати недостачу з інших митниць. Заведеного ладу на митницях дотримувались аж до 15 травня 1758 р., а потім усі митниці, відповідно до указу сенату, було передано на відкуп “Темерінкивської компанії  Шемякіна” на  6 років. Але  у 1762 р. з відкупником Шемякіним контракт був розірваний, тому що йог товариство заборгувало державі 12529 крб., і у цьому ж році взагалі було скасовано практику відкупів митних зборів.  Таким чином митна система, створена гетьманом Б. Хмельницьким ще 1650-их рр., проіснувала до 15 липня 1754 р. і була поглинута імперським  митним законодавством. 

Література.

1. Документи Богдана Хмельницького (1648 – 1657). – К., 1961. – С. 343.

2. Компан О.С. Міста України у другій половині XVII с. – К., 1963. – С. 296.

3. Документи по історії Києва 1494–1835 рр. // Український археографічний збірник. – К., 1926. – Т. 1. – С. 25

4. Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке. – К., 1999.  

5. Руднів В. Фінансовий стан України за Петра І // Науковий збірник за рік 1925. Записки українського наукового товариства в Києві. – К., 1926. – Т. 20. – С. 139.

6. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини на західному пограниччю, в зв’язку з зовнішньою торгівлею України у 18 столітті. – К., 1931. – С. 59.

7. Шульга І.Г. Документи митниць як джерело до вивчення торгівлі України у 18 ст. // Архіви України. – 1975. – № 6. – С. 61.

Козацтво в історії Східної Європи явище цікаве, але в той же  час складне внаслідок своєї неповторності. Центром формування козацтва виступив середній Подніпровський регіон, його передстепова смуга. Економічні перспективи порубіжного регіону Південної України і незалежність його від фіскальної влади інших держав спонукали людей до господарської діяльності на цих територіях. Інтенсивно розвивалось так зване “уходництво” – рибні промисли, полювання, бортництво. Кожну весну порубіжне населення розходилося по цих “уходах” на десятки кілометрів до дніпровських порогів, Ворскли, Орілі та Самари. Це динамічне, напівкочове, загартоване в перманентних сутичках з татарами напіввійськове, напівпромислове населення і склало у майбутьному основу козацтва. 

Перші повідомлення про низових українських козаків належать до 1490-х рр. у праці “Всесвітня хроніка” польського автора Мартіна Бельського,  а у документах київської землі зафіксовані 1492, 1493, 1499 рр. Наявність у козацтва розгалуженого господарського механізму створила об’єктивні умови для перетворення цієї соціальної верстви вже наприкінці XV ст. в самостійний суб’єкт торговельних відносин з українськими містами у складі Литовського князівства. Саме так литовська адміністрація і сприймала козацтво і прирівнювала їх у питаннях митного обкладення на ринках до турків, татар, вірмен, тобто іноземців. Про таке ставлення до козаків свідчить грамота литовського князя Олександра “Про прибутки воєводські” 1499 р. 

Мал. 2

Одночасно з участю в торгових операціях у містах, козацтво починає формувати свій митний кордон, територію і податки. На першому етапі цей процес носив характер збройного відстоювання своїх прав на володіння певними економічними регіонами та поступовим формуванням усвідомлення права на митні податки в кордонах існування низового війська. Слід також ураховувати, що у ході складання війська Запорозького значний відсоток складав  пасіонарний елемент з числа дрібної збіднілої шляхти, декласованих міщан та татар-ногайців, які змущені були покинути свою орду. Військова корпорація, яка доклала значних зусиль для економічного освоєння Південної України, силою зброї відстоювала своє право на всі економічні заходи, що гарантували  прибуток, у тому числі й митні податки з купецтва.

Перші дипломатичні скарги турецьких султанів і кримських ханів належать до 1490-х рр. Але з середини XVI ст. прагнення козацтва закріпитися на південих торговельних шляхах набувають регулярного і систематичного характеру. У 1545 р. кримський хан звернувся до польського короля Сигизмунда-Августа із скаргою на дії низових людей у зв’язку із розгромом турецького каравану під Санджаровим, далі був погром купців 1552 та 1559 рр. Збитки погрому 1552 р. кримською стороною оцінювалися в 28000 золотих та 50100 московських грошей. 

Поступово, впродовж еволюції структурної організації Запорозького війська набувала організації і митна система війська. Ресурси Запорозької Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особистих повинностей, оренд, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів базувалися лише на монопольному праві коша розподіляти між куренями господарчі території. Тобто кіш зосереджував у своїх руках найбільш доходні статті господарювання.

Довгий час фінансова система Запорозького війська об’єктивно могла спиратися лише на  зовнішні   джерела – військову здобич та “жалування” монархів за службу (від польської корони, московських царів, гетьманів, які надсилали на Січ гроші, провіант, різне спорядження). Але ж найважливішим елементом фіскальної системи Запорозької Січі  було мито як узагальнення всіх послуг за перетинання кордонів територій, за користування шляхами, мостами, торговими і ринковими спорудами.  

Існувала величезна кількість різних за своїм змістом видів митних зборів, що вміщували не тільки мито в сучасному розумінні, а й різноманітні торгові податі. Можна виділити такі дві основні групи митних зборів: проїзне (зовнішньоторговельна діяльність) і торгове (безпосередньо внутрішня торгівля). Структура митних податків спиралась на традиції у цій сфері державної діяльності, які були закладені ще в ХV – XVII ст.

Проїзні: мито – плата за товар, що ввозився на територію запорозьких вольностей. Наприклад, за універсалом 1654 р., іноземні купці повинні були сплачувати 2 % ввізного мита; промито – штраф з товару за ухилення від сплати мита; заповіт – штраф з особи, що ухилилася від проїзду через митницю (завжди сплачувався разом з промитом); посажене – збір, пропорційний до розмірів возів у саженях; головщина (запроваджено у 1714 р.) – стягнення не з вартості товару, а з “голови” власника та осіб, що перевозили товар. У різних місцевостях головщина коливалася від 0,5 до 6 кіп грошів; кістки – різновид головщини, що додатково збирався з супровідників товару; цло – прикордонне мито,  яке стягувалось безпосередньо під час перетину державного кордону; провізне (транзитне) – за транзит та складування товарів іноземцями; ралець (конвойне) – плата за безпеку в дорозі, тобто за конвоювання з метою охорони. Це коштувало значні суми, бо така послуга вимагала великих економічних і психологічних затрат митників. Наприклад, за конвой до Микитиного – 8 карбованців, а до Кодака – 12 (від Микитинської застави); перевізне – мито за користування перевозами з возів та худоби, залежно від кількості товару, але ж і за порожні вози стягувалися певні суми. Наприклад, на Микитинському перевозі з порожнього воза брали копійку, з навантаженого – від 2 до 10 копійок, з пари тяглових волів –  60 копійок, а з двох пар – 1 крб. 20 копійок; мостове – аналог перевізного, мито за перетинання мосту. Мостове і перевозне стягувались нібито з метою покращання мостів та перевозів; подужне – збір з кількості возів у обозі, майже завжди збігалося з мостовим або перевізним; полозне – зимовий варіант подужного, збір з кількості саней; побережне – мито за причалювання до берега, але судно, що витримувало двадцятиденну обсервацію, звільнялося від його сплати. 

Торгові: замито – стягнення з ціни товару, давало право торгувати ним (на зразок ліцензії чи адвалерного збору); явка – мито з торговця за явку товару на заставі (аналог сучасного митного оформлення); амбарне (омбарне) – за наймання приміщення для товару на гостинному дворі; гостинне – збір за наймання торгових місць на гостинному дворі; полавочне – за охорону товару вночі; звальне – за зняття товару з підводи під час зважування на заставі; кантарне – особливе мито за зважування великої кількості солі; підйомне і рукоознобне – за підіймання товару на терези; помірне – мито за вимірювання сипучих товарів бочками; п’ятно – збір за таврування коней під час купівлі-продажу з покупця і продавця в однаковій частці; рогове і прив’язне – за прив’язування худоби на торжищах; узлове – стягнення за обв’язування товару з прикладенням митних печаток як гарантія того, що товар не буде продаватись там, да немає митних знаків; ярмаркове – мито за користування ярмарковим місцем, залежно від його розташування, від кількості і різноманітності товарів. Іноземці сплачували по 30, українські і російські – по 10, торгові люди – по 4 – 6 грошей від одного воза товарів; ринкове – мито з торгівлі як у натуральній, так і в грошовій формі. 

Наприклад, з горілчаних напоїв бралося натуральне мито – поставне – по кварті з того, хто купував, або з самого продавця, а крім того, від кожної купи стягувалося по карбованцю на церкву та старшину: шинкове – орендна плата за територію та будівлю, де розташовувався шинок. Розмір його залежав від самої будівлі: за простий шинок 2,5 карбованця, а за шинок з льохом – 4,5 карбованця;  мито на скарби – мито за вивезення цінностей, золота, срібла, діамантів у дзвінкій монеті (до речі, вивезення цінних металів та каменів митом не обкладалося). У XVIII ст. основними видами мита стали: евекта – податок за вивезення товару та індукта – збір за ввезення товару або транзит його через територію Запоріжжя. Загальна індукта становила карбованець від куфи борошна чи продуктів, а від риби – три перші десятки на полковника, писаря та осавулу, що були при рибних заводях, та чотири інші десятки – на січову старшину, і т. ін.

Мал. 3

З 1754 р., після митної реформи в Російській імперії, митний кордон Запорожжя починає співіснувати з російськими митницями. Запорожці стають тепер вже суб’єктами російського митного оформлення. Так, у статті Тищенка М. “Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом у XVIII ст.” зазначено тип митної документації, яка застосовувалась і до козаків. Це додаток під заголовком “Реестр, коликое число билетов дано запороским казакам и прочим чинам сего 1755 г.”. Ці відомості про всіх купців Гетьманщини і Запорозької Січі, котрі в цьому році взяли проїзні паспорти на  прикордонній Микитинській заставі. За 2 місяці – березень і вересень – через заставу пройшло 54 купці з товаром: з лівобережних міст – 15, із Запорожжя, Слобожанщини і Путивля – 39. У реєстрі вказано дату, місце постійного проживання і прізвище купця, кількість людей при ньому, коней і волів. 

У цей період відбувається поступова трансформація господарської структури Запорожжя й економічний елемент починає переважати і домінувати над військовим. Почесне місце займає торгівля та інші види комерційної діяльності. На думку В. Голобуцького, торгівля “… була важливою галуззю промисловості Запорожжя і джерелом найбільш надійних доходів його Коша”.

Серед головних торговельних партнерів Січі в цей період значилося Кримське ханство. Зростання товарності тваринництва і землеробства на Запорожжі зумовило збільшення ввезення до Криму продукції цих галузей господарства, що сприяло розширенню експортної торгівлі Кримських портів. Запорожжя мало практично однакову структуру господарства з Кримом, однак його товари не тільки насичували внутрішній ринок, а й доповнювали можливості ханства. Розвиток зовнішньої торгівлі Криму наштовхувався на труднощі через відсутність власної монети. Монетний двір у ханів був спочатку в Бахчисараї, а потім у Кефі, але через відсутність металу грошей чеканили мало. Тому ходила тут золота або срібна монета турецька, західноєвропейська, російська. Торгівля велася за готівку або в кредит. Ціна товарів визначалась на турецькі піастри і російську срібну монету. У 1764 р. російський консул в Криму А. Никифоров доповідав уряду, що через   Запорозьку Січ велика кількість срібних і золотих монет тече в Крим і Туреччину, і запропонував покласти цьому край. 

Незабаром жалування запорожцям було переведено на мідні гроші, а вивезення срібних і золотих грошей суворо заборонено на межі імперії. Однак гроші з Росії, як і раніше, вивозилися, тільки тепер уже контрабандним шляхом. Кошовий атаман П. Калнишевський у листі до  Катерині ІІ від 15 травня 1766 р. просив дозволу торгувати срібними грошима, але не одержав його. 

Поступово область економічного життя Війська Запорозького звужувалась як у нормативно-правовому полі, так і територіальному. Так, у 1752 р. на південно-західних територіях Війська Низового було утворено область Нова Сербія, з 1755 р. січові землі зазнають адміністративного тиску з боку митної системи Російської імперії, у тому числі обмеження на торгівлю з Річчю Посполитою у 1760 р. Але після закінчення російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр., з початком економічної колонізації російським урядом Південної України і поширенням імперського законодавства, у тому числі й митного, на цю територію відбувається ліквідація самого Війська Запорозького і відповідно його митної автономії. В умовах поширення централізаторської політики російська влада не могла дозволити існувати в кордонах імперії автономної митної системи Січі. І вже у  1778 р. на територіях Війська Запорозького  функціонували  11  російських митниць.

Література.

Гальський К.Є. торгівля та митна справа в Запорозькій Січі (друга половина XVI  - 70-ті роки XVIII ст.). К. : вид. Панорама, 2005. – 256 с.

Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування 1734 – 1774 рр. Київ.: 1961.

Пилипенко С.М. Зовнішня торгівля Кримського ханства у 40 – 70-ті роки XVIII ст. // УІЖ. 1996.  № 6. С.91 – 99.

Швидько Г.К. Джерела з історії діяльності митниць Гетьманщини  XVIII ст. // Вісник Академії митної служби України.  2000.  № 4.  С. 118 – 124.

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т.  Київ. : 1990. Т. 1. С. 429. 

Починаючи з XVIII ст., торговельний договір як міждержавна політико-економічна угода обов’язково включає розділ, присвячений регулюванню митно-тарифних процедур.

Перші згадки про торговельно-митні угоди належать до античної доби, збереглися зразки середньовічної договірної практики між північними італійськими містами ХІІІ ст.: ганзейці через складання договорів отримували значні привілеї в Англії, Фландрії, Середземноморських державах. Без таких угод торгівля з самого початку обійтися не могла. Та з XVI ст. ми вже знаходимо договори, головним чином з питань торгівлі і мореплавства. 

У 1702 р. з’являється відомий Метуенський трактат між Англією та Португалією, який уперше запровадив режим торгівлі найбільшого сприяння. 

З приєднанням держав до міжнародної торгівлі зростала потреба в точному регулюванні торговельних відносин. Поступово формувались і встановлювались уніфіковані правила для всіх купців незалежно від їх походження. У ХІХ ст. в торгові договори додається новий зміст: поряд із постановами, що регулювали права іноземних підприємців (право проживати в країні, купувати нерухомість, обов’язки зі сплати податків), з’являються положення щодо розмірів мит. Центром уваги договорів другої половини ХІХ ст. стає вже митний тариф; тим із них, які не містили такого тарифного додатка, навіть відмовляли у назві “Торговельний договір”. Поступово з’явилися нові різновиди таких договорів: конвенційні, або тарифні. 

Починаючи з ХІХ ст., будь-який торговельний договір надавав підданим іншої країни право приїжджати в іншу країну, оселятися в ній, займатися промислами і торгівлею, купувати нерухомість. Окремо підтверджувався принцип свободи торгівлі в усіх портах держав, що домовлялися. Лише в Далекосхідних державах зберігалась норма щодо обмеженої кількості морських портів, де іноземні підприємці могли займатися комерцією, також цей тип договору передбачав рівність у різновидах податків між іноземцями й місцевими купцями: іноземець сплачував ті ж самі податки, що й місцеві купці. Зустрічалось положення, яке надавало право покупцю і продавцю вільно визначати між собою ціну товарів. 

З другої половини ХІХ ст., з початком проведення промислових виставок, у торговельних договорах фіксується право безмитного імпорту зразків та моделей продукції, щоб упродовж року вони були вивезені. Зворотне вивезення забезпечувалось сплатою мита у заставу, яке потім поверталося власнику. Вагоме місце в торговельних договорах нового часу належало регулюванню транспортних сполучень і перевезенню вантажу. Як правило, іноземним підприємцям дозволялось на рівних умовах із місцевими користуватися шляхами, залізницями, каналами, шлюзами, мостами, фарватерами, портами. Морський транспорт займав провідне місце у світових перевезеннях того часу, внаслідок цього більшість торговельних угод називалися трактатами про торгівлю і мореплавство. Основним принципом у цій галузі стало зрівняння іноземних суден із власними. 

Мал. 1

У 1870-х рр. ідеологія торговельних договорів знову змінюється від впливу посилення міжнародної конкуренції. Нова система відрізнялась від попередньої тим, що поряд із договірним чи конвенційним тарифом застосовувався і загальний (генеральний) тариф, який, на відміну від першого, мав автономний характер. Виходила подвійна тарифна система.

З другої половини ХІХ ст. торговельний договір фактично перетворюється на складовий елемент міжнародних митних відносин. В умовах посилення міжнародної економічної конкуренції та захисних митних тарифів торговельний договір виступає як компроміс для конкуруючих сторін, знижуючи на деякий час загострення митних протиріч, не дозволяючи їм перерости у збройний конфлікт.

Розвиток міжнародної торговельної практики впливав і на соціальні процеси. Торговельний договір закріплював майнові, фінансові, особисті права підприємців в іноземних державах. Подальша еволюція торговельного договору наприкінці ХІХ ст. відкрила шлях для юридичної формалізації й захисту міжнародних інвестицій. Починається міжнародний рух капіталів.

Митні збори наприкінці XVIII – у ХІХ ст. розподілялися на власне мито, а також митні збори: складський, канцелярський, за таврування товарів, за бандеролі, за відрядження доглядачів у купецьких справах і т. д. Мито могло нараховуватися залежно або від ціни (вартості) товарів, або від його кількості (тобто з одиниці товару). Щоб не мати проблем із вирахуванням та сплатою мита, купець мав дотримуватися певних правил. По-перше, для кожної тари з товаром (бочка, ящик тощо) в оголошенні вартість зазначалася окремо, а не на весь товар. По-друге, купець мав оголосити точний перелік товарів, бо в разі помилки – навмисної чи випадкової – “зайве” (неоголошене) конфісковувалося як контрабанда, а за неіснуюче, але оголошене, стягувалося мито. Таке правило мало змусити торговців вести точний облік товарів, але не завжди це було можливо й могло призвести до невиправданих конфіскацій. По-третє, мито треба було сплачувати без відстрочок.

Мал. 2

Мито нараховувалося вже після того, як товари було перевірено, прийнято у пакгаузи й оформлено належні документи. Перед випуском товарів з митниці цолнер обов’язково перевіряв, чи всі збори сплачено купцем. Якщо судно вийшло з порту, не сплативши всі податки та збори, винним уважався цолнер, який не перевірив (або не досить ретельно перевірив) документи [29, с. 799]. Оскільки виданий митницею дозвіл (пропуск на вивезення товарів) не можна було відізвати та повернути купця з товарами, до роботи митників ставилися жорсткі вимоги (несплачене купцем мито вираховували з винних у тому, що цього купця випустили з митниці з дозволом на виїзд). Загальну суму митного збору перевіряли щомісяця й звіряли з документами, а виявлену нестачу слід було поповнити впродовж трьох днів. Оскільки фінансові операції митниць контролювалися особливо ретельно кількома установами, за діяльністю касира наглядали всі члени митного присутствія. Наприкінці кожного місяця зібране мито в супроводі цолнера або касира та військового конвою перевозили до повітового казначейства.

У другій половині ХІХ ст. види митних податків, порівняно з початком століття, практично не змінилися. Вони були представлені зовнішнім митом (увізне, відпускне, транзитне), складським збором, канцелярським збором, збір за таврування товарів, збір за бандеролі (різновид акцизу), за відрядження доглядачів на клопотання купців. 

У 1876 р., після запровадження золотого еквіваленту  мита, митні збори почали стягувати не лише паперовими грошима, а переважно золотою монетою. 

Ще однією доходною частиною митних установ був канцелярський збір. За складання й написання митного оголошення чи переліку на ввезені товари, а також відомості вивезених товарів стягувався збір, залежно від суми мита.

Наступна важлива функція в діяльності митних органів ХІХ – початку ХХ ст. – ведення митної статистики. Митна статистика виникла на базі митного обліку – однієї з найбільш ранніх форм фіскального обліку. На першому етапі існування головним завданням такого обліку був контроль за митними прибутками. Однак на початок ХІХ ст. урядовці усвідомили, що зовнішня торгівля є не тільки джерелом митних прибутків, але й важливою галуззю народного господарства. Цей процес, у свою чергу, потребував класифікаційної звітності митниць. Так почалося складання і публікації щорічних статистичних збірників про зовнішню торгівлю. 

У другій половині 90-х рр. ХІХ ст. роботу статистичного відділення докорінно перебудували. Головним елементом перебудови стало введення карткової системи звітності митниць. Статистика зовнішньої торгівлі набула ще більш централізованого характеру і безпосередньо до відділення перейшли всі види опрацювання первинного матеріалу. Перевірка мала багатоступеневий характер. У зв’язку з цим існувало декілька видів звітних відомостей: за місяць, за рік. Керівництво Департаменту митних зборів дуже суворо контролювало відповідальне ставлення митниць до ведення статистики. При цьому на митницях керувались інструкціями 1828, 1885, 1903, 1913 рр., які були спрямовані, в першу чергу, на дотримання норм уніфікації статистичних матеріалів.

Зі зростанням масштабів зовнішньоекономічної діяльності у закордонну торгівлю включались нові види товарів, і центральний статистичний орган мав проблеми, пов’язані з обробленням величезного масиву інформації. Оптимальним рішенням стала заміна табличної форми звітності на карткову.Замість десятка видів таблиць митниці надсилали лише декадні звіти, які складалися з декількох карток. У відділенні картки оброблялися методом послідовної систематизації  (“життєві припаси”,“сировина та напівфабрикати”, “худоба”, “вироби”). У процесі оброблення карток визначалися “головні” митниці й головні напрямки експортно-імпортних вантажних потоків. 

На якість митної статистики впливав і такий фактор, як розбіжність у термінах фактичного привезення і статистичної реєстрації товарів. Власники товарів мали право тримати їх на митних складах без сплати мита 8 місяців, у 1850 р. цей термін було збільшено до 1 року, а для митниць І-го рангу – до 3 років. Більшість увезених товарів, за які не сплатили мито у звітному році, реєструвалися вже як імпорт наступного року. Водночас у звітному році реєструвалась частка товарів, увезених у минулому році. Наприклад, у 1866 р. машин було оглянуто на 12 % більше, ніж випущено на внутрішній ринок, чавуну – на 10 %. У звітності з’явилася нова тенденція – перевищення кількості оглянутих товарів над випущеними з митниць. 

У 1890-х рр. ст. перед митною статистикою виникла ще одна проблема – підвищення достовірності цінових показників імпорту-експорту як важливої складової загальної митної статистики. Так з 1890 по 1896 рр. митна оцінка імпорту систематично збільшувалась до 10 %, а експорту – знижувалась до 5 %. На це явище також впливала податкова реформа 1898 р., коли було запроваджено прибутковий податок, що змушувало промисловців приховувати достовірні дані про свій торговельний обіг для зменшення сплати податків. Усі ці обставини потребували від митних статистиків ужиття термінових заходів щодо підвищення якості вартісних показників. У статистичному відділенні у 1898 р. створено спеціальний Оцінний відділ, до функцій якого входила розробка довідкових цін для виявлення вартості експорту та імпорту. Довідкові ціни розроблялись на підставі інформації з біржових прейскурантів, газет, журналів, статистичних видань. Щорічно в статистичне відділення надходило понад 3000 різних видань.

Особливе місце займала процедура проведення митних аукціонів, на яких відбувалась реалізація затриманих контрабандних товарів і за рахунок цих коштів формувався преміальний фонд митниць. 

При Департаменті зовнішньої торгівлі працювали митні ревізори, які вели слідство з контрабандних справ. Щоб запобігти можливим зловживанням з боку митних службовців, Департамент заборонив митним установам чинити стосовно контрабандних товарів будь-які дії, крім затримання. У будь-якому разі митні службовці мусили дотримуватися чітко визначених правил щодо виявлення контрабанди, конфіскації товарів та проведення аукціону. Для того щоб провести аукціон, необхідно було, по-перше, отримати дозвіл Департаменту зовнішньої торгівлі, по-друге, визначити вартість контрабанди, по-третє, опублікувати в пресі оголошення про проведення аукціону. Оцінювали товари спеціальні міські чиновники (присяжні оцінювачі), представники міської влади або й самої митної установи в присутності земського справника або засідателя. Визначену ними ціну товарів затверджував Департамент або наказував їх перецінити. Таким чином, виконувалася друга умова організації аукціону. Далі департамент визначав, де й коли треба опублікувати оголошення про аукціон (о котрій починаються торги, перелік усіх товарів із позначенням кількості). За проведенням аукціону мав наглядати один із членів митного присутствія – дивитися, щоб товари не були продані дешевше за затверджену Департаментом ціну, щоб аукціоніст та митні службовці не купували конфіскований товар. Якщо встановлену за товар ціну на аукціоні не дали, про це повідомляли Департамент й очікували його рішення щодо подальших дій. 

Особливі правила стосувалися товарів, пошкоджених або непридатних для зберігання: справи щодо таких товарів розглядалися позачергово й найближчим часом (допускався продаж без попередньої оцінки, без перевезення до місця проведення аукціонів, але після рапорту до Департаменту). Усі витрати на аукціон та перевезення конфіскату відшкодовувалися за рахунок уторгованої на аукціоні суми. На випадок подання апеляції власником конфіскованого товару або перегляду справи митні установи зберігали у своїх архівах документи про конфісковані товари та про хід слідства не менше 5 років.

Мал. 3

У ході заходів запобігання контрабанді ставка була зроблена на фінансову винагороду митних службовців за викриття протизаконних дій.  Закон про митне управління 1811 р. передбачав, що частина винагороди (20 %) перераховується в пенсійний фонд митних службовців, а решта розподіляється на 2 частини: більшу (2/3) віддають безпосереднім учасникам затримання, а меншу (1/3) – вищим чиновникам митного округу. Службовець, який керував затриманням контрабанди, отримував премію вдвічі більшу за інших (решта отримувала рівні частки). Наприклад, за затриманий у березні 1816 р. в Одеській портовій митниці цукор винагороду отримали 10 службовців: начальник митного округу, управляючий митницею, двоє членів присутствія, двоє пакгаузних наглядачів, вагмейстер, штемпельмейстер, екер та двоє корабельних доглядачів. Якщо службовець помирав або переходив на інше місце служби, тоді гроші отримували його спадкоємці або він сам на новій посаді. У середині ХІХ ст. за виявлення товарів, звільнених від митних зборів, але ввезених з порушенням митних правил, доглядач отримував від 50 до 66 % вартості товару; якщо поза місцем розташування митниці – 47 % вартості товару. Якщо митник затримував товар, який не підлягав пропуску через митний кордон, то отримував 50 % вартості останнього.

Література:

1. Головко Ю. І. Матеріали фонду Новоросійської губернської креслярні державного архіву Херсонської області як джерело до історії зовнішньої торгівлі та боротьби з контрабандою на півдні України наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2009. – Вип. XXVII. – С. 319–323.

2. Головко Ю. І. Свідчення про зловживання на Феодосійській митниці (1797 р.) як джерело до історії зовнішньої торгівлі на півдні України / Ю. І. Головко // Волинські історичні записки. – Т.1. – 2009. – С. 22–28.

3. Гончарук Т. Г. Транзит Броди – Одеса в першій половині ХІХ ст. : історико-правовий аналіз / Т. Г. Гончарук // Проблеми історії України ХІХ – поч. ХХ ст. – К. : Інститут історії України НАН України. – 2007. – Вип. ХІІ. – С. 95–102.

4. Морозов О. В. Митна статистика ХІХ – початку ХХ ст.  як джерело дослідження митної політики // Грані. – 2009. – № 5. – С. 30–33.

5. Морозов О. В. Митна система Російської імперії в українських губерніях XVIII – початок ХХ ст. / Морозов О.В. – Дніпропетровськ : АМСУ, 2011. – 312 с.

Уряд будь-якої держави  володіє монопольним правом збирати з власних  підданих податки – на прибутки, на майно і тому подібне. Але регулярний бюджетний облік розпочинає складатися лише у мануфактурну добу – XVIII ст. В той же час у підданих і в більш ранні історичні періоди виникало бажання не віддавати частку своїх прибутків державній скарбниці.

Розвитку контрабанди у XVIII ст., безумовно, сприяли створення міжнародного ринку, пожвавлення торгівлі та технічний прогрес. Ще одним сприятливим фактором була традиція митних відкупів. Завдяки відкупам уряд не тільки позбавлявся клопотів з організацією митної мережі, але й отримував гроші наперед. Водночас уряд дистанціювався від проблеми боротьби з контрабандою, боротьбу з якою було перекладено на відкупників. Лише коли контрабанда набула таких масштабів, що навіть відкуп став збитковим (відкупники не змогли розрахуватися з державою), урядовці звернули увагу на цю проблему.

З включенням Гетьманської України до імперського митного простору об’єктами контрабанди ставали як правило товари на які поширювались норми державної монополії, і відповідно їх вільний продаж обмежувався; товари, що підлягали акцизному обкладенню і це збільшувало їхню роздрібну ціну для населення; товари, ввезення або вивезення яких обмежувалось митними тарифами. Для українського споживчого ринку з 1750-х рр. такими товарами були: шовк, тютюн, юхта, швацькі гілки, горілка, гральні карти, срібні рублі та золоті «єфимки» (вільноконвертована валюта XVIII ст.).

Одним із засобів боротьби з контрабандою було часткове або вибірково спрямоване припинення торгівлі. Періодично уряд «вилучав» із товарообігу деякі товари, які таким чином отримували статус контрабанди. Такі дії могли бути спричинені політичними («митна блокада»), економічними (протекціонізм) або військовими факторами. Яскравим прикладом політичних причин може слугувати митна блокада революційної Франції в 1793–1796 рр., адже тоді вважалися контрабандою не тільки будь-які французькі товари, але й подібні до них. Як один із способів попередження контрабанди та інших порушень правил перевезення товарів через державний кордон імперський уряд використовував практику реєстрації імпортованих товарів уже на території Російської імперії, для чого необхідним було визначення шляхів від митної установи до найближчого прикордонного міста для свідчення товарів.

Мал. 1

Упродовж ХІХ – початку ХХ ст. номенклатура товарів і предметів контрабандного промислу дещо змінилась. Це стали споживчі продукти і товари, на які поширювалось акцизне законодавство (спирт, цукор, чай, сахарин), золотовалютні цінності та цінні папери, антикваріат та витвори мистецтва, зброя, вибухівка, а також друкарські верстати для таємного виготовлення підробних акцизних марок і друку нелегальної літератури.

Як приклад розглянемо ситуацію на південних митницях і в першу чергу на Одеській. Про розміри контрабанди, яка провозилась через митний кордон, свідчать наступні показники. Надходження коштів від продажу конфіскованих товарів склали в грудні 1819 р. – 240 руб. асигнаціями та 75 руб. сріблом; у липні 1820 р. – 2580 руб. асигнаціями і 45 руб. сріблом [20, арк. 39]. Ці суми доречно порівняти з показниками митних зборів по Одеській митниці за ці ж роки: 1819 р. – 1413739,06 руб., 1820 р. – 1365549,12 руб. Для формування цілісного уявлення про обсяги контрабандних затримань звернемось до такого джерела, як «Ведомость о денежных наградах» по всіх митних округах Російської імперії з 1824 по 1837 рр. Згідно з відомостями ситуація виглядала наступним чином: Радзивилівський – 1862089,82 руб., Скулянський – 50108,71 руб., Ізмаїльський – 513,45 руб., Одеський – 11662,91 руб., Феодосійський – 307,09 руб., Керч-Єнікальський – 635,69 руб.

Мал. 2

Абсолютним лідером у протидії контрабанді став Радзивилівський митний округ (територіально він охоплював правобережні українські губернії). І дійсно, найбільші обсяги нелегальних товарів надходили з Австрійської імперії. Про ступінь загрози на австрійській ділянці митного кордону свідчить факт залучення регулярних частин армії для допомоги митникам протидіяти проривам добре озброєних контрабандистів.

Результативність митниць Радзивилівського митного округу в другій чверті ХІХ ст. можна оцінити за показниками з конфіскацій контрабандних товарів. З 1829 по 1837 рр. показники з кількості конфіскацій по митницях були наступними: Радзивилівська – 4134, Бердичівська – 157, Гусятинська – 1392, Дружпільська – 799, Волочиська – 656, Ісаковецька – 604. У прикордонних повітах Волинської та Подільської губерній ситуація з контрабандою загострюється після поразки польського повстання. Крім звичайної економічної контрабанди, додається ще й політична. Таємні польські організації, до складу яких входили і місцеві дворяни, регулярно отримували нелегальну літературу з австрійської Польщі.

Різке зростання активності контрабандистів спостерігається з другої половини ХІХ ст. При цьому австрійські військові починають активно використовувати контрабандистів для виконання агентурних завдань військової розвідки.

Мал. 4.

Так, по Дружпільській митниці за період з 1 січня по 24 червня 1866 р. було затримано контрабандних товарів на суму 239 руб. 71 коп., заведено справ про конфіскацію товарів – 46. По трьох митницях (Радзивилівській, Волочиській, Дружпільській) і Збаражській митній заставі зафіксовано 1747 випадків затримання контрабандних товарів за 1878 рік, 1886 – за 1879 р. при цьому збройних опорів в 1878 р. було 3 (вбито двох контрабандистів, поранено одного), в 1879 – 1 (поранено одного). Протягом 1878 – 1879 рр. затримано контрабандистів без опору з їхнього боку 2504 осіб. У 1882 – 1883 рр. у митних установах Волинської губернії 5755 разів затримували контрабандний товар. При затримці зафіксовано 3 збройні опори, в яких одного контрабандиста вбито, трьох поранено. Затриманих без опору контрабандистів було 3305. По Подільській губернії у 1883 – 1884 рр. затримано без опору контрабандистів 1283, затримувались контрабандні товари 2537 випадків. Аналіз статистичних показників свідчить, що найпоширенішим контрабандним товаром на Правобережжі був спирт. По Волочиській митниці протягом травневої третини 1900 р. заведено 30 конфіскаційних справ на суму 374 руб. 50 коп.; по Ісаковецькій митниці за травневу третину 1908 р. – 73 конфіскаційні справи на суму 497 руб. 39 коп.

До переліку найбільш поширених контрабандних товарів, крім спирту, входили: хустки вовняні і шовкові, сукно, готовий одяг, одяг з бавовни, дрібні промислові речі. Але їх кількість у порівнянні із спиртом і сахарином була незначною і реалізовувалась серед населення в прикордонній смузі на відстані до 21 версти в глибину від митного кордону.

Стосовно південних митниць, і особливо Одеської, то номенклатура контрабандних товарів на початку ХХ ст. майже не змінилась порівняно з ХІХ ст. Згідно зі звітом начальника Південного митного округу за 1910 р. предмети контрабанди становили: срібні та золоті монети, сукно, костюми чоловічі, вовна, вогнепальна зброя, сахарин. Згідно зі звітом за 1910 р. підрозділами Ізмаїльської прикордонної бригади проведено 20 затримань, затримано 36 чоловік, оцінка нелегального товару склала 124 руб. Службовцями митниць Південного митного округу за 1909 р. проведено 32 затримання з 23 затриманими, товари оцінені на 256 руб. У 1910 р. здійснено 87 затримань контрабанди, затримано 106 чоловік, вартість контрабандного товару склала 367 руб.

Протидія контрабандному промислу в прикордонних губерніях ускладнювалась тим, що для значної частини населення цей промисел був основним заняттям. Тому поширеним методом боротьби з контрабандистами на початку ХХ ст. стає практика вербовки інформаторів з числа місцевого населення.

Мал.3

Губернатори, міністерство фінансів, митні установи усіляко заохочували «донощиків», які інформували владні структури про ті чи інші прояви контрабанди. Премії за затримання контрабанди виділяла навіть Київська міська дума. Так, бюджетом міста на 1901 р. було передбачено асигнування в сумі 500 руб. «за виявлення контрабандного м’яса». Ця велика за тогочасним грошовим курсом сума була призначена для заохочення осіб, які фіксували і доповідали міській думі про факти незаконного ввезення та реалізації великих партій м’яса з Австрійської Польщі.

В Лівобережній Україні регіональним різновидом контрабанди в останній чверті ХІХ ст. стає прикраси з коралів. Корали надходили контрабандою з території Австро-Угорщини поширювались в українських губерніях і користувались великим попитом серед жінок. Центром поширення контрабандної коралової біжутерії стали Харків, Полтава та Суми. Реалізація контрабандної біжутерії здійснювалась через мережу крамниць, а також ярмарки. Так у Харкові були викрити реалізатори контрабанди – це власник крамниці Заморський, у Полтаві – місцеві купці 2-ї гільдії Г. Львовський, Ш. Парижер, Я. Зекель. Тому у 1883 р. харківські митники, за згодою полтавського губернатора, взяли під свій контроль Іллінський ярмарок у Полтаві та всі місцеві крамниці. В Сумах поширювали контрабандні прикраси власники крамниць Черняєв та Кафко. Також створювались злочинні групи з митників та купців, які спеціалізувались на реалізації контрабандних товарів. Ця група організувала нелегальне ввезення коштовних галантерейних товарів та їх реалізація проходила в торгових точках Одеси та Криму. Окрім текстилю, контрабандно завозили посуд з порцеляни, одяг, білизну, взуття, дитячі іграшки.

Частина товарів, що ввозилася з-за кордону, починаючи з 1870-х рр., була віднесена міністерством фінансів до «особенных товаров», які поділялися на три категорії: заборонені до ввезення; ввезення яких було обмежене; товари, ввезення яких контролювалося відповідними владними структурами.

До першої групи товарів відносилися отруйні та вибухові речовини, революційна література (книги, газети, журнали, листівки). До другої – продовольчі та промислові товари, які в достатній кількості  вироблялися на теренах Російської імперії. До третьої – зброя (у тому числі мисливська), боєприпаси, поліграфічне обладнання, друкарські машинки, електротовари, лікарські препарати.

Великого значення протягом другої половини ХІХ ст. набула боротьба із заниженням митної вартості товарів. Поруч із декларуванням товарів не своїм найменуванням заниження митної вартості стало у цей період одним з основних методів ухилення від сплати митних платежів.

Аналіз еволюції історії контрабанди і протидії  цьому явищу дозволяє зробити наступні висновки. З початком розвитку промислового виробництва та поширення торгівлі в світі виникає проблема небажання ділитися митними податками з державою. Якщо в середньовічному суспільстві ця проблема була турботою ремесничних та торгових приватних корпорацій, то вже в індустріальну добу на протидію контрабанді держави витрачають величезні ресурси. У той же час можна стверджувати, що контрабанда є своєрідною відповіддю споживчого ринку на такі явище як то адміністрування ціни, сувора регламентація торгівлі, дефіцит товарів і т.ін. Крім того на початку ХІХ ст. контрабанда стає елементом міждержавної боротьби, набуваючи політичного значення. Чудовий приклад це система торгових блокад під час наполеонівських війн. Коли різного роду блокади породжували контрабандні контр блокади, які заохочувались урядами. 

Література

1. Головко Ю. І. Митні установи Південної України в системі зовнішньої (Азово-Чорноморської) торгівлі 1775–1819 рр. // Історія торгівлі, податків та мита : [зб. наук. пр. першої школи семінару; за ред. О. О. Дячка]. Дніпропетровськ : АМСУ, 2007. С. 105–117. 

2. Дейнеко С. М. Аналіз контрабанди у складських митницях півдня Російської імперії кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Історія торгівлі, податків та мита. 2011. № 2. С. 82–86.

3. Впровадження та розвиток митної мережі на півдні України (остання чверть XVIII – перша половина ХІХ ст.): Збірник документів та матеріалів / За ред. П.П. Падуна, В.В. Ченцова; автори-упорядники: Ю.В. Головко, В.В. Ченцов.  Дніпропетровськ : АМСУ, 2002. 465 с.

4. Історія митної діяльності: Україна в європейському контексті: Наукове видання / За ред. В.В. Ченцова; авт. кол.: К.М. Колесников, Д.В. Архірейський, О.О. Дячок, О.В. Морозов, С.В. Шуляк. Одеса : Пласке, 2010. 541 с.

5. Морозов О. В. Митна система Російської імперії в українських губерніях XVIII – початок ХХ ст.  Дніпропетровськ : АМСУ, 2011. 316 с. 

6. Морозов О. В. Історія боротьби з контрабандою в українських губерніях (остання чверть XVIII – початок ХХ ст. ) // Грані. 2011. № 3. С. 12–16.

Падіння Російської імперії створило сприятливі умови для відновлення української національної державності та створення національної митної системи як її атрибуту. Цей процес очолила Українська Центральна Рада, яка в червні 1917 р. утворила Генеральний секретаріат – уряд автономної України.

Проголошення 22 січня 1918 р. (IV Універсал УЦР) незалежності УНР та підписання нею 9 лютого 1918 р. Брестського мирного договору з державами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія) де-факто і де-юре оформили створення нової незалежної української держави.

Постало питання про налагодження установ із захисту кордонів новоствореної держави. Підготовча робота в цьому напрямі почалася відразу ж після відновлення у березні 1918 р. влади Центральної Ради в Києві. Вже в березні 1918 р. у складі Міністерства фінансів УНР створюється Департамент митних зборів (ДМЗ), на який покладається керівництво митною справою на всьому периметрі кордону України. За розпорядженням міністра фінансів через кілька днів було створено Комісійну раду з питань організації митної системи УНР. До її складу ввійшли Т. Троцький (голова), виконуючий обов’язки директора ДМЗ І. Гайдовський-Потапович, урядовці Міністерства фінансів Є.Тржепецький, П. Андреєв, П. Покровський, А. Граціянський. З метою захисту економічних інтересів держави рада вирішила встановити тимчасовий митний нагляд у кордонних пунктах: Радзивилові, Волочиську, Гусятині, Новоселиці, Збаражі та на станції Брест-Литовськ. Для цього в кожному пункті призначалися керуючий наглядом, контролер, три помічники пакгаузного дозорця та шість доглядачів. У пункти, де передбачалося встановити митний нагляд, комісійна рада вирішила відрядити урядовців ДМЗ з особливими повноваженнями. У своїй діяльності вони мали керуватися тимчасовою інструкцією, затвердженою міністром фінансів УНР 26 березня 1918 р. 

Тимчасовий митний нагляд мав здійснюватися відповідно до вимог Митного статуту 1910 р. (з доповненнями від 1912 р.) та інших нормативних актів, виданих до жовтня 1917 р., а також загального митного тарифу (1903 р.) і угод Росії з Німеччиною (1894–1904 рр.) й Австро-Угорщиною (1906 р.). Митні операції у цей час обмежувалися переважно пропусканням через кордон пасажирів; прийманням до огляду всіх іноземних вантажів і поштових відправлень, що прибували з-за кордону, які переадресовувалися транзитом до Одеси, Києва чи Харкова; затриманням контрабандних товарів, котрі після огляду і складення товарного опису відправлялися до Київської митниці.

Мал. 1

Протягом квітня 1918 р. на кордоні з Австро-Угорщиною відновили більшість митних пунктів у місцях, де вони існували до початку бойових дій. На новому кордоні з Румунією було встановлено Овідіопольський, Маяцький, Тираспольський, Дубосарський, Рибницький, Ямпільський і Могилів-Подільський митні нагляди. 

Таким чином, система митних органів УНР (навесні 1918 р.) являла собою поєднання відновлених митних установ Російської імперії з установами, що були створені урядом УНР протягом лютого–квітня 1918 р. Серед старих російських були дві внутрішні митниці (Київська та Харківська) і дев’ять митних установ на південному морському кордоні України – від Маріуполя до Одеси включно, тобто Маріупольська, Бердянська, Генічеська, Хорлівська, Джерилгацька, Херсонська, Миколаївська, Очаківська та Одеська. До новоутворених за часів УНР належали центральний відомчий апарат – Департамент митних зборів у складі Міністерства фінансів і митні пункти на кордоні з Австро-Угорщиною та Румунією.

29 квітня 1918 р. в Україні стався державний переворот. Соціалістичний республіканський режим Центральної Ради, яка у складних умовах революції та іноземної інтервенції не спромоглася створити життєздатний стабільний державний організм, було повалено. Гетьманові Скоропадському вдалося стабілізувати ситуацію всередині країни та поліпшити її становище на міжнародній арені, отримавши визнання з боку багатьох держав.

Організація митної служби в умовах гетьманського режиму здійснювалася під керівництвом міністра фінансів А. Ржепецького. Департамент Митних зборів із травня 1918 р. очолив досвідчений урядо-вець П. Андреєв, за головування якого українські митні інституції набули чіткої організаційної побудови з функціональними обов’язками і штатним розкладом. Остаточний розподіл справ за структурними підрозділами Департаменту митних зборів, який складався з канцелярії та чотирьох відділів, було затверджено міністром фінансів 5 жовтня 1918 р.

Департаменту митних зборів підпорядковувалися регіональні митні інституції – дільничні управління митних інспекторів, які утворювалися при найбільших митницях (загалом їх мало бути чотири – Південне (Одеса), Західне (Луцьк), Північне (Київ) і Східне (Харків), але нестабільність ситуації на російсько-українському кордоні заважала розгортанню Північного та Східного управлінь). Митний інспектор контролював діяльність усіх митних установ, які територіально належали до його дільниці. 

Постійно діючі протягом 1918 р. митні установи було занесено до державного реєстру. Залежно від значення та обсягу роботи вони поділялися на 22 митниці: Одеська, Київська, Харківська, Волочиська, Радзивилівська, Маневицька (Повурівська), Голобська (Рожицька), Новоселицька, Миколаївська, Маріупольська, Унгенська, Луцька, Лунинецька, Бердянська, Луганська, Херсонська, Ізмаїльська, Ренійська, Томашівська, Гусятинська, Ісаківецька, Долгбичевська; 26 митних застав: Генічеська, Хорлівська, Джерилгацька, Очаківська, Акерманська, Вилківська, Кілійська, Усть-Прутська, Кагульська, Фальчійська, Леовська, Немценська, Скулянська, Авраменська, Липканська, Подбільжицька, Дружопільська, Мервінська, Збаразька (Карначевська), Волочиська, Гуківська, Новоселицька, Сатанівська, Перебийківська, Торчинська, Тарнорудська; 2 митних пости: Радзивилівський і Шидловецький.

У липні 1918, після укладення перемир’я між Українською Державою і РСФРР, було встановлено тимчасові наглядові пункти і на українсько-російському кордоні, але проіснували вони лише до листопада, коли через ускладнення воєнно-політичної ситуації митний нагляд було скасовано.

Мал. 2

Штатний розклад митних установ визначався згідно з їх державним значенням і транспортним різновидом: морська, залізнична, шосейна або пішохідна. Залежно від цього серед посадових осіб були: керуючий наглядом, контролер або наглядач порту, пакгаузний чи корабельний дозорець, їх помічники, доглядачі. Ці посади обов’язково передбачалися у всіх наглядових митних установах. Крім них, до штату митниць обох класів у різній кількості належали секретарі, бухгалтери, канцеляристи, екзекутори, експерти-хіміки й експерти-механіки. Для тимчасових митних пунктів на кордонах установлювався мінімальний штат посадових осіб: керуючий наглядом, контролер, пакгаузний дозорець і його помічники, доглядачі, кількість яких залежала від конкретних службових обставин. Митні установи Української Держави комплектувалися переважно особами, які мали професійний досвід. Умови зайняття посад урядовцями визначалися Законом “Про порядок призначення осіб на урядову службу” від 24 липня 1918 р. 

Для вдосконалення і спрощення митного проходження ДМЗ Обіжником про огляд товарів на місцях у митницях за № 347 від 11 травня 1918 р. доручив митницям на місцях, якщо можливо, сприяти вимогам інституцій та приватних осіб, оглядати товари і приймати митні збори за привезені товари на місцях, а не відсилати їх для огляду до внутрішніх митниць. Охорона поїздів і окремих вагонів у районі митниці покладалася на доглядачів. А в разі їх недостачі начальник митної установи мав звертатися до прикордонників. Митники активно співпрацювали з Окремим корпусом кордонної охорони (ОККО), на який було покладено завдання забезпечувати безпеку українського державного кордону. До обов’язків прикордонної варти входило забезпечення недоторканності кордонів, запобігання нелегальній міграції людей, контрабандному перевезенню товарів і скоєнню інших злочинів у прикордонній смузі.

Мал. 3

Суттєво ускладнювало роботу митників перебування на території України німецьких та австро-угорських військ, з командуванням яких не завжди вдавалося порозумітися. Дисципліна в цих військах поступово падала, вони дуже часто відверто грабували. Під загрозою застосування зброї перешкоджали огляду вантажів і сплаті мита за них, а також сприяли незаконному вивезенню дефіцитних товарів.

Правову базу митної політики Української Держави тимчасово складали загальноросійські нормативно-правові акти, які корегувалися поточними законами, постановами, обіжниками і розпорядженнями українських урядів, а також новими міжнародними угодами, укладеними протягом 1918 р. як республіканським, так і гетьманським урядами.

У 1918 р. через воєнно-політичні обставини основними торговельно-економічними партнерами Української Держави були країни Четверного союзу. Економічні відносини України з провідними державами цієї коаліції будувалися на базі загального “Господарського договору” між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною від 23 квітня 1918 р. До укладення остаточної торговельної угоди торговельний обмін Української Держави з Німеччиною та Австро-Угорщиною мав здійснюватися на основі російсько-німецького договору про сухопутну та морську торгівлю 1894–1904 рр. та відповідної угоди Австро-Угорщини з Росією 1906 р. зі змінами, внесеними до них Брестським договором. Брестська угода змусила уряд УНР надати певні пільги та привілеї товарам і підданим Центральних держав, визнати котрі, як і взагалі умови цього договору, була змушена гетьманська влада. Проте, навіть за таких умов гетьманський уряд намагався захищати економічні інтереси держави.

30 травня Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб і міністр торгу й промисловості С. Гутник підписали наказ № 1119/1055 про заборону вивезення за кордон сірки, сурику та соди без письмового дозволу Міністерства торгу і промисловості в кожному окремому випадку. 3 червня з’явився наказ № 1152/1127, який, посилаючись на господарську угоду від 23 квітня між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною, встановлював обмеження на вивезення за кордон без дозволу відповідних державних установ цілої низки товарів, зокрема цукру, худоби, яєць, сала, м’яса, збіжжя, спирту, вугілля. Залізні уламки, ганчір’я, картопля й овочі вивозилися без окремого дозволу, але в обмеженій кількості. Повністю заборонялося вивезення коней, мішків, брезентів, мануфактури, галантереї, меду, патоки, рису, олії, лляної соломи, шкіри, гуми, дорогоцінних і рідкісних металів. 11 червня черговий наказ заборонив вивезення мила й живиці, а 15 червня – свинцевих солей і коркового дерева.

Із Центральних держав, крім військового майна, яке ввозилося без огляду, до України надходили товари переважно споживчого характеру. Дозвіл на їх увезення надавався в кожному окремому випадку установами Міністерства торгу і промисловості Української Держави.

Особливо високими були митні збори з тютюнових і алкогольних виробів. Наприклад, перетинаючи кордон, належало сплатити з пуда листового тютюну 90 крб, з фунта крихтового паливного чи нюхального – 7 крб 60 коп., з фунта сигар чи цигарок – 18 крб 70 коп. З рому, французької виноградної горілки, коньяку, сливовиці, кіршвасеру, джину, віскі, спирту під час перевезення їх у бочках мито становило 75 крб за пуд (брутто). Якщо ж ці вироби перевозилися у пляшках, митні збори становили 90 крб за пуд (брутто). 

Українські харчові поставки до Німеччини й Австро-Угорщини митом не обкладалися. Центральні держави продовжували війну й відчували гостру потребу в українському продовольстві та сировині, постачати які Україна зобов’язалася за Брестським договором. Ці зобов’язання передбачали поставити 60 млн пуд. зерна, 400 млн штук яєць, 3 млн пуд. цукру, 2,75 млн пуд. великої рогатої худоби (жива вага), 37,5 млн пуд. залізної руди. Крім того, німецькі й австро-угорські солдати мали право на продуктові посилки своїй родині. Щомісячна норма становила: борошно – 2 пуди; крупа, квасоля, макарони – по 10 фунтів; олія – 3 фунти.

У рамках нового Економічного договору між центральними державами й Україною 10 вересня 1918 р. було укладено “Угоду про мито” (як додаток до договору). Сторони домовилися про те, що з 1 червня 1918 р. центральні держави мали сплачувати лише договірні мита і платежі, відповідно до вже згадуваних торгових і мореплавних угод Росії з Німеччиною (1894–1904 рр.) та Австро-Угорщиною (1904 р.),  а також умов Брестського мирного договору між УНР, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною (1918 р.). Країни-учасники Угоди зобов’язалися негайно розпочати спільні переговори, щоб в інтересах товарообміну між усіма державами впровадити спрощення і полегшення українських митних формальностей. 

У листопаді 1918 р. політична ситуація в Україні та її міжнародне становище знов радикально змінилися. Німеччина та її союзники зазнали остаточної поразки у війні. Австро-Угорська та Османська імперії розпалися, в Німеччині вибухнула революція. Розпочалося виведення німецьких та австрійських військ з України. 1 листопада 1918 р. у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), а 7 листопада 1918 р. у Любліні – Польську Республіку, які стали прикордонними сусідами Української Держави. Але розробити нормативно-правові засади для виз-начення з ними кордону гетьманський уряд уже не встиг. На заваді стали західноукраїнсько-польська війна й антигетьманське повстання в самій Україні, яке очолила Директорія. У перебіг подій з території більшовицької Росії втрутилися ще й загони Червоної гвардії. У країні запанував безлад і громадянська війна. В оточеному повстанцями Києві П. Скоропадський 14 грудня 1918 р. зрікся влади й Українська Держава припинила своє існування.

Мал. 4.

Не кращою була ситуація з митною справою і в ЗУНР, яка після Акта злуки 22 січня 1919 р. формально стала Західною областю УНР (ЗО УНР). Республіка від самого початку свого існування опинилася у вкрай важкому становищі. Її територія, спустошена ще під час Першої світової війни, стала ареною нової війни – з Польщею. Стан економіки був критичним, не вистачало найнеобхіднішого, навіть продовольства. За цих умов доводилося вдаватися до надзвичайних заходів. Було заборонено вивезення за кордон продовольства, промислових товарів, машин, сировини, бензину, мастильних матеріалів.

Головними джерелами прибутків були нафта і допомога з боку УНР. Нафту, за можливості, вивозили за кордон (до Угорщини та Чехословаччини) або до Наддніпрянської України, де вимінювали на військове спорядження, зброю, харчі та медикаменти. Із Чехословаччиною та Австрією у лютому–березні 1919 р. було укладено торговельні угоди, проте через несприятливий перебіг бойових дій їх так і не було реалізовано. Уже в липні 1919 р. всю територію ЗУНР окупували польські війська.

Митні установи, що існували в цей час на території ЗУНР, входили до складу Фінансового секретарства, яке очолював голова уряду ЗУНР С. Голубович. У його структурі було створено відповідний відділ митної служби. Під час роботи секретарство стикалося з величезними труднощами. Не вистачало спеціалістів, через повне зубожіння населення надходження від податків були незначними і прибутки державної скарбниці залишалися мінімальними. По суті не існувало ні фінансового плану, ні бюджету. Видатки робилися зо дня на день, в міру надходження грошей чи матеріальних засобів.

Отже, становлення митної системи українських національних режимів 1917–1919 рр. відбувалося у важких воєнно-політичних умовах, спричинених революцією, війною та іноземною інтервенцією, які, власне, й визначили і специфіку митної справи, і долю українських державних утворень, що існували в цей період.

Література:

1. Архірейський Д. В. Зміна статусу українсько-російського кордону в першій половині 1919 р. // Грані. 2009.  № 6 (68). С. 33–38.

2. Гай-Нижник П. Зародження митної справи в УНР (1917–1918 рр.): організація служби, основи діяльності, правові засади // Історія торгівлі, податків та мита : зб. наук. пр. / за ред. О. О. Дячка. Дніпропетровськ : АМСУ, 2007.  С. 146–156. 

3. Гай-Нижник П. Створення митної служби і митної кордонної охорони УНР та Української Держави (Гетьманату) в 1918 р. // Митна політика в Україні. Історичні та правові аспекти проблеми: зб. наук. пр. пам’яті проф. Йосипа Леонідовича Рисіча.  Дніпропетровськ : АМСУ, 2004. С. 136–149.

  Статут містив глави, що регламентували технологію ввезення та вивезення вантажів морським, залізничним, повітряним транспортом, сухопутним шляхом. Митний контроль проводився митним наглядом, до складу якого входили митний інспектор – старший нагляду – й контролери, які здійснювали огляд під керівництвом інспектора. До митної вантажної документації на вантажі, які перевозились морським транспортом належали: коносаменти й маніфести; під час залізничних перевезень визнавались також коносаменти та залізничні накладні. Маніфести доставлялися в митницю упродовж 48 годин із моменту прибуття судна в порт. Маніфести включали коносаменти на всі прийняті судном типи вантажу. Дозвіл на вихід судна з порту надавався лише після сплати всіх обов’язкових зборів.

  Під час перевезень залізничним транспортом митному нагляду для митного контролю подавались вантажні списки, вагонні аркуші, накладні у двох примірниках. Митний статут регламентував такий режим, як перевезення вантажу до внутрішніх митниць для сплати там мита. У цьому разі залізниця брала на себе відповідальність за збереження вантажу, і якщо в 3-місячний термін у межах європейської частини СРСР та  6-місячний термін у межах азіатської частини СРСР вантаж не буде доставлено до митниці призначення, то транспортне підприємство мало сплатити всі нараховані мита та збори.

   На сухопутному митному кордоні огляд вантажу здійснювався на підставі усного декларування, вантажних документів, фактур і специфікацій, відправних відомостей, оголошень (аналог сучасної вантажної декларації). На особливу увагу заслуговують такі види документів: відправні відомості та фактури й специфікації. Так, відправна відомість являла собою дозвільний документ на експортну діяльність, де зазначалися відомості про відправника й одержувача товару, кількісні й цінові характеристики товару, країну і місце призначення товару, бажання власника товару бути присутнім під час митного огляду, на підставі якого документа дозволено вивезення товару з СРСР, час складання відомості. Фактури й специфікації – документи, що надавались лише виробником товарів, що експортуються, у яких зазначалося: час і місце виготовлення товару, кількісні характеристики товарів, торговельне найменування товару для застосування щодо нього митного тарифу, підпис, штамп чи факсиміле продавця. Для огляду як експортних, так і імпортних товарів відводився термін два тижні з моменту отримання вантажних документів. Якщо в процесі митних процедур виникали конфліктні ситуації, то власники вантажу мали право оскаржити дії митників в управляючого митницею у семиденний термін, а оскаржити дії управляючого митницею можна було в Головному митному управління у двотижневий термін.

Однак, вже з 1925 р. у радянських митних органах відбулися кардинальні зміни, як і в усій країні в цілому. XIV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. закріпив ідею побудови соціалізму в окремо взятій країні як основний напрям політики партії і зробив перший практичний висновок: “СРСР повинен завоювати економічну самостійність і перетворитися з країни, що ввозить машини і обладнання, в країну, яка виробляє машини й обладнання”. За рахунок яких же коштів планувалось провести форсовану індустріалізацію? По-перше, за рахунок “данини” із селянства. Про це прямо  Й. Сталін заявив у доповіді “Про індустріалізацію і хлібну проблему” у липні 1928 р. По-друге, встановленням жорсткого режиму і в першу чергу різкого скорочення споживання, тобто за рахунок різкого зниження життєвого рівня населення. І нарешті, масового використання дешевої праці ув’язнених. Відповідно така стратегія вимагала максимальної централізації системи управління й перегляду деяких засад федералізму в бік переваги союзних органів. І початок цьому процесу поклала кредитно-банківська реформа, яка розпочалась у 1927 р.  Згідно з постановами ЦВК і РНК СРСР від 9 червня 1926 та  21 березня 1928 р. було введено заборону на вивезення та пересилку за кордон радянської валюти й цінностей. Усі розрахунки за кордоном здійснювалися лише в іноземній валюті, або за допомогою фінансових чеків із дозволу і під контролем Держбанку СРСР. Такі дії держави призвели також до суттєвого скорочення учасників зовнішньої торгівлі і вплинули на реорганізацію митної системи.

Розпочинався новий етап обмеження функцій митних органів. Першим кроком на цьому шляху стало прийняття першого радянського Митного кодексу 19 грудня 1928 р. Митний кодекс (далі – Кодекс) більш конкретизував компетенцію ГМУ, а також спрощував систему митних органів. Так, Кодекс не передбачав на території СРСР районних митних інспекторських управлінь.

У той же час закріплюється тенденція подальшого обмеження права союзних республік через Митно-тарифний комітет брати участь у формуванні митно-тарифного законодавства. Якщо до прийняття нового Кодексу за Митно-тарифним комітетом закріплювалися повноваження з розробки правил щодо застосування митних тарифів, то після набрання Кодексом чинності це право було передано Народному комісаріату зовнішньої й внутрішньої торгівлі СРСР.

Таким чином, у період з 1928 по 1932 рр. переважає тенденція на відмову від економічної моделі управління й переходу до адміністративно-командних методів. Цей процес безпосередньо стосувався й організації митної справи. Значно скоротилося міжнародне пасажирське сполучення, скоротився склад учасників зовнішньоторговельних зв’язків, який визначався союзними наркоматами. Саме це й стало основною причиною значного скорочення як митних установ, так і службовців. Якщо у 1922 р. ГМУ включало 134 митниці і 149 митних постів, у тому числі на території УСРР – 18 митниць і 10 митних постів, то за Митним кодексом 1928 р. по всій території СРСР мало бути 107 митниць і 17 митних постів. На території України у складі Українського відділення ГМУ після реорганізації дислокувались лише 7 митниць: Харківська, Шепетівська, Волочиська, Одеська, Миколаївська, Херсонська, Маріупольська; на території Криму два митних пости – Ялтинський і Євпаторійський, але Крим на той час входив до складу РРФСР. Митний кодекс  передбачав тісне співробітництво ГМУ і прикордонних військ ОДПУ. У пунктах пропуску через державний кордон СРСР, де не було митних установ, пропуск товарних партій дозволявся під наглядом прикордонних військ на основі спеціальних інструкцій щодо узгодження дій ГМУ й органів ОДПУ. 

У процесі скорочення залишались лише ті митниці, які продовжували здійснювати контроль за експортно-імпортною діяльністю і реорганізовувались та скорочувались митниці, що займались лише конфіскаційною діяльністю. За кількісними показниками штат митних установ на території України в 1928 р. складав 442 працівники: 15 чоловік управлінського апарату, 52 оперативних працівники, 45 спеціалістів, 288 чоловік технічного персоналу, 40 – обслуговуючого персоналу.

Література:

1.      Архірейський Д.В.  Радянська митна служба міжвоєнної України. Дніпропетровськ : АМСУ, 2013. 289 с.

2.      Морозов О.В. Історія митної справи  та митної політики в Україні (V ст. до н.е. – 1991 р.). Дніпропетровськ:  АМСУ, 2005. 315с.

3.      Морозов О.В. Організаційно-правові засади діяльності митних органів УСРР в 1920 – 1922 рр. // Вісник Академії митної служби України. 2003. № 3. С. 104 – 111.

4.      На варті митних рубежів. Митна справа на Слобожанщині: 1660 –1870 – 1992 – 2000 роки / За ред. П.В. Пашка. Харків: Каравела, 2000.302 с.

5.      Чорний В. Україна і митна справа. Київ : КВІЦ, 2000.

Текс

Текст

Текс

Текст