Писав вірші та наближав перемогу - пам’яті загиблого на фронті співробітника Харківської митниці Максима Снісаренка

Присвятив своє життя боротьбі за свободу та незалежність Української держави. 15 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання на лінії зіткнення поблизу  н.п. Гряниківка Куп’янського району Харківської області загинув старший державний інспектор митного поста «Гоптівка» Максим Снісаренко. 

Яким пам’ятає Максима колектив Харківської митниці, якою він був людиною, співробітником, чоловіком та батьком для свого маленького чотирьохрічного Назарчика…. На жаль, в нас залишились тільки спогади….

Як згадує заступник директора Департаменту по роботі з персоналом Державної митної служби України Катерина Ігорівна Гунько, яка на той час обіймала посаду начальника управління по роботі з персоналом Харківської митниці, Максим прийшов працювати на  митницю у 2013 році, і першим місцем його служби став митний пост «Харків-Центральний», де також  працювала і  Катерина Гунько. «Відразу зарекомендував себе  як позитивна, та водночас, дуже відповідальна людина, з готовністю навчатися та виконувати усі поставлені завдання. А функції у інспектора на митному посту доволі складні  — це і огляд вантажівок, митне оформлення,  закриття доставки.  Він зажди був готовий до любої роботи і виконував її так, щоб результат  був відмінний», - розповідає Катерина Ігорівна. 

 На наступному місці служби, яким став митний пост «Харків-аеропорт», Максим Снісаренко також зарекомендував себе з найкращого боку. Максим Дикий, який на той час очолював митний пост, та був його безпосереднім керівником, згадує нашого колегу  як відповідальну та організовану людину, на якого завжди можна було покластися та бути впевненим, що він не підведе. 

Потім був відділ чергових, в якому Максим Снісаренко  пропрацював шість років та був зі своїми колегами як одна родина, і митний пост «Гоптівка», де також згадують Максима із сумом та болем. «Дуже старанний та працелюбний працівник, - розповідає Андрій Вікторович Безкубський, який на той час обіймав посаду заступника начальника митного поста «Гоптівка».  «Максим ніколи не боявся роботи, завжди з відповідальністю виконував поставлені завдання, був надійним товаришем та колегою. Як яскравий приклад пам’ятаю  випадок, коли Максим ушкодив ногу вдома перед роботою та без проблем міг взяти листок непрацездатності і відлежатись вдома. Однак він вийшов на роботу наступного дня, навіть культигаючи, оскільки склалася ситуація, що в його черговій зміні і так в цей період часу було обмаль працюючих, і відсутність ще одного співробітника могла значно ускладнити виконання колегами службових обов’язків. Такі відносини до колег та взаємодопомога в роботі гідні поваги. Отримавши сумну звістку про загибель Максима, не було жодної особи, яка б не згадала його виключно позитивно. На жаль, герої залишають нас…Вічна пам'ять нашому колезі!».

Таким же відкритим, але з великим відчуттям відповідальності та  справедливості, та водночас  дуже люблячим та надійним, згадує і його дружина Ірина, яка поділилася з нами своїми спогадами про коханого чоловіка. 

Разом Ірина і Максим були 20 років. Познайомилися під час навчання в інституті, були одногрупниками. Чотири роки зустрічалися, п'ятнадцять років були в шлюбі, а чотири з половиною роки  назад у них народився довгоочікуваний синочок, якого назвали Назаром. Ірина згадує, що Максим дуже переймався тим, що він відповість, коли син спитає що він робив під час війни. Казав, що не може інакше, що це його особистий внесок для країни, для родини. Вірив у нашу Перемогу! 

«На початку війни, - розповідає Ірина, чоловік евакуював родину до Кременчуга, де мешкають її батьки. Там став на облік у військкоматі, постійно нагадував про себе і просив відправити на фронт. За плечима Максима була військова кафедра та звання офіцера. Після того, як його мобілізували,  направили проходити навчання до Львівської  академії сухопутних військ, де присвоїли звання молодшого лейтенанта». Коли Максима відправили на фронт, під час рідких телефонних розмов, він ніколи не розповідав, як воює. Переживав за них, за маму, дуже піклувався. Вже потім, після його загибелі, його побратими розповіли, що Максим командував взводом, завжди йшов у бій першим, не відсиджувався в окопі з рацією, був хоробрим та чесним. Ось і  в той день, він у складі бойової групи пішов на завдання, з якого перед тим не повернулося декілька груп його бойових товаришів. Під час завдання  Максим та його побратими потрапили під мінометний обстріл. Пряме потрапляння  у солдата, який рухався попереду, Максима відкинуло ударною хвилею, наслідки від якої виявилися смертельними. З поля бою побратими вже винесли його на руках…  

«Гине наш цвіт нації... Максим дуже любив свою країну, свою родину. Для нас він був найкращим. Справжнім захисником і у мирний час, і у військовий», - каже Ірина і розповідає, що чоловік писав багато віршів. Цей вірш з останніх, який він написав у січні…

Якби так можна було, щоби здійснилися мрії...

Моя найперша — щоб усі були щасливі й живії, 

Щоб не підводило здоров’я ні рідних, ні близьких.

Щоб на шляху на нашім

від омани не бувало слизько.

Якби я міг, то загадав легкої долі сину.

Щоб жив і бачив вільну Батьківщину.

А в світі мир і злагода жадана

І більш не треба з неба очікувати манну.

Я загадаю радість у кожную родину

На все життя, - не на одну хвилину.

Нехай із цього, хоч щось збудеться,

Я вірю...., 

А з вірою легше живеться! 

І дружина Ірина, і мати Ольга Вікторівна  дуже тяжко переживають втрату коханого чоловіка та єдиного сина.  Маленький Назарчик також розуміє, що тато загинув на фронті, захищаючи рідну країну. Профспілкова організація працівників митних органів  у співдії з Первинною профспілковою організацією працівників  Харківської митниці  та колегами, в цих складних умовах зробила все можливе, щоб  підтримати родину та надати допомогу. Ми усі пишаємось тобою, Максиме! Відстоюючи та захищаючи право на наше з вами безпечне життя, він віддав своє, не шкодуючи. Він пожертвував собою заради перемоги у боротьбі за нашу свободу. 

Вічна пам’ять і шана нашим Героям, всім, хто віддав своє життя за Україну!