Соловйов Михайло Станіславович

Михайло Соловйов, державний інспектор ВМО № 3 митного поста "Чорноморськ-порт" Одеської митниці, загинув 13 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі населених пунктів Білогірка та Давидів Брід на Херсонщині.

Йому було всього 48 років. 27 із них він був нашим колегою. Власне, в його трудовій біографії був один рік роботи в порту в Чорноморську, а з 1995 року – тільки митниця.

Спочатку працював у митній варті, а потім в різних підрозілах управління по боротьбі з контрабандою та порушеннями митних правил. Останні 2 роки - інспектором відділу митного оформлення митного поста в Чорноморську.

У Чорноморську він проживав з родиною. З цього міста 1 березня 2022 року вирушив у своє останнє відрядження – на війну, змінивши митну форму на однострій, особисте митне забезпечення - на автомат, а кабінет та рампу - на окопи та розвідувальні вилазки.

«Михайло в перший же день війни зібрав рюкзак. Я не відмовляла його, бо розуміла: він інакше не може. Хоча інколи думаю, що міг і залишитися. І відразу ж сама собі заперечую: мій чоловік не зміг би так жити. Просто не витримало б серце. Його життя згасло б тихо, без пострілів… але з тією ж невідворотністю.

Перед виходом з дому він буденно запитав, де його військовий квиток. Ніби збирався у звичайну дорогу. А потім сказав те, що врізалося в пам’ять назавжди: «Я йду за сина, тому що діти не повинні воювати», - згадує дружина Віта.

З дитинства мріяв бути військовим, як його батько. І хоча професійним військовим не став, мав воєнний досвід: майже рік під час строкової служби у повітряно-десантних військах перебував у складі 240-го окремого спеціального батальйону миротворчих сил ООН у Югославії серед «блакитних шоломів».

Колега Сергій Паша, його друг ще з часів роботи в митній варті, розповідає, що був вражений під час оперативних виїздів на «зеленку», наскільки Михайло добре орієнтувався на незнайомій місцевості, як запам’ятовував кожну деталь маршруту, на яку інші члени групи навіть не звертали уваги.

Згодом ці вміння знадобилися на фронті він став командиром розвідувального відділення розвідувального взводу однієї з військових частин на Херсонському напрямку.

 «Він був із тих, про кого самі розвідники кажуть: я б із ним пішов у розвідку. Із тих, хто не тільки не підведе, вчасно прикриє і не залишить за будь-яких обставин, а й поверне на базу з виконаним завданням. У нього була бездоганна розвідницька репутація: даним його розвідгрупи довіряли на всі «сто». Туди, де побував «Соловій», вилазок більше зазвичай не робили. І цього достатньо, щоб зрозуміти, яким він був воїном, - діляться спогадами його побратими. - Треба мати сміливість ходити в “сіру зону” і за лінію фронту, де є тільки ти, твоя група, твоє завдання і ворог. Розвідка – це не просто красиві слова про «очі і вуха армії». Це довге очікування і постійне напруження. Здатність годинами лежати під палючим сонцем чи під дощем, не рухаючись, не видаючи себе ні звуком, ні жестом. Ти змушуєш себе не думати про втому, голод, спрагу, біль і страх, особливо, коли бачиш ворога не в бінокль, а за кілька метрів, чуєш, як він говорить, як клацає метал, як шарудить його одяг.

Розвідка любить сміливих, сильних духом і витривалих. Тих, хто добре орієнтується на місцевості і вміє бути непомітним. Михайло був саме таким, справжнім розвідником, на якого хотілося бути схожим».

А дружина розповідає, що Михайло мав якусь особливу харизму: «Його любили всі: від людей до собак і котів. Він був дуже людяним, надійним, турботливим, щирим і теплим. Недарма, його мама каже, що він - її сонце, яке закотилося у вересні 2022 року. Вона дуже сильна жінка. Гідно переносить біль втрати. Виживає завдяки спогадам і пам’яті про сина, і живе, пропри все, «щоб не засмучувати свого Мишка, який підтримує її тепер з неба». Для дочки Маші батько – найбільший в світі альтруїст, а син Олег каже, що прагне бути схожим на тата. І це не пафосні слова на публіку. Це щирі родинні спогади про Михайла. Він за таке коротке життя побудував дім, посадив сад, виростив дітей і помер як справжній чоловік – на одвічній чоловічій роботі, захищаючи рідну землю».

У вересневих сутінках Михайло Соловйов пішов у свою останню розвідку, а повернувся - у безсмертя...

Його життєві дороги закінчилися серед безкрайніх українських степів Дикого поля, на берегах річки Інгулець, де вже два століття стоїть село Давидів Брід.

Кого тут тільки не було у вирії тисячоліть: скіфи, сармати, греки, римляни, фракійці. З середини ХV століття цей благословенний куточок став місцем сили для запорізьких козаків. Через брід проходив чумацький шлях, по якому везли сіль з Криму. Саме тут корчмар Давид, за народною легендою, охоче допомагав переходити річку, а козаки облаштовували свої запорізькі зимівки.

Навесні 2022 року Давидів Брід став стратегічним населеним пунктом у контрнаступальній операції ЗСУ при звільненні окупованої Херсонщини. Українські прапори замайоріли над селом тільки 4 жовтня.

Михайло, поповниши когорту борців за вільну Україну, вже споглядав на них з неба. А в рідному селі Великодолинське, що поблизу Чорноморська, він заступив у довічну варту. Стоїть на обеліску серед поля золотої пшениці, що купається у небесній блакиті. Неначе на тлі живого українського прапору, назавжди ставши його частиною та віддавши своє життя, щоб над кожним клаптиком рідної землі майоріли жовто-блакитні знамена.

Указом Президента України Михайла Соловйова нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).